Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

— У холі плачуть дівчата. Усі такі засмучені.

— А, ти про це, — каже Джозі з не більшою серйозністю, ніж розповідала б про те, що їла сьогодні на сніданок. — Учора якась дівчина вбила себе. Зістрибнула зі Сходів самогубців.

Усе тіло Ґвенді холоне.

— Яка дівчина? — ледве шепоче вона, адже боїться, що вже й так знає відповідь. Не знає, звідки їй це відомо, але так і є.

— Олів… е-е…

— Кепнес. Її звуть Олів Кепнес.

— Звали Олів Кепнес, — каже Джозі й починає мугикати похоронний марш.

Ґвенді хоче зацідити їй прямо в те миле веснянкувате личко, але не може звести руку. Усе тіло заніміло. За мить вона примушує ноги рухатись, виходить зі школи і прямує до своєї машини. Їде одразу додому і замикається у своїй кімнаті.

21

«Це я винна», — думає Ґвенді вже всоте, звертаючи машину на парковку Парку культури та відпочинку «Касл-В’ю». Уже майже північ, і всипаний гравієм майданчик порожній.

«Якби я залишилась їй подругою…»

Вона сказала батькам, що з гуртом подруг зі школи ночуватиме вдома у Меґґі Бін — будуть розповідати історії, згадувати Олів і підтримувати одна одну в горі, — і батьки повірили їй. Вони не розуміють, що Ґвенді давно перестала водитися з компанією Олів. Більшість із дів­чат, з якими зараз дружить Ґвенді, навіть не впізнали б Олів, якби вона стала перед ними. Окрім швидкого «привіт» у шкільному коридорі чи випадкової зустрічі в супермаркеті, Ґвенді більше ніяк не розмовляла з Олів упродовж шести-семи місяців. Вони зрештою помирилися після тієї сварки в кімнаті Ґвенді, але після того дня все стало інакше. А правда полягає в тому, що Ґвенді не мала нічого проти того. Олів ставала надто чутливою, надто вибагливою, просто… надто Олів.

— Це я винна, — бурмоче Ґвенді, виходячи з машини.

Вона б хотіла вірити, що це лише підліткова тривога — її батько називає це «вік, коли в мене все складно», — але їй це не вдається. Не може не думати, що, якби вони з Олів лишилися близькими, вона б досі була жива.

Сьогодні в небі немає місяця, а Ґвенді забула прихопити ліхтарик, але їй це байдуже. Жвавим кроком вона звертає в темряву і вирушає до Сходів самогубців, не впевнена, що робитиме, коли дійде до них.

Пройшовши половину парку, вона усвідомлює, що зовсім не хоче йти до Сходів самогубців. Насправді вона більше ніколи не хоче їх бачити. Бо — це безумство, але в темряві скидається на правду — що, коли на півдорозі вона зустріне Олів? Олів з наполовину розтрощеною головою й оком, що теліпається на щоці? А що, коли Олів штовхне її? Чи підмовить стрибнути?

Ґвенді розвертається, сідає у свою милу маленьку «фієсту» і їде додому. Їй спадає на думку, що вона, чорт забирай, може подбати, щоб більше ніхто не стрибнув із тих сходів.

22

«Касл-Рок Кол»

Суботній випуск. 29 травня 1979 року