Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

Ці усвідомлення водночас захоплюють і лякають Ґвенді. Вона знає, що якимось чином це все через пульт — чи то, може, через шоколадки, хоча насправді це одне й те ж. Іноді шкодує, що не може поговорити про це з кимось. Іноді жалкує, що більше не дружить з Олів. Вона могла би бути єдиною людиною у світі, хто б вислухав і повірив їй.

Ґвенді кладе колоду карт на підлогу і зводиться на ноги.

— Хто хоче попкорну й лимонаду?

Піднімаються три руки. Ґвенді зникає на кухні.

19

Упродовж осені й зими 1978 року в житті Ґвенді стаються великі зміни, більшість із яких хороші.

Наприкінці вересня вона нарешті отримує водійські права, а за місяць, на сімнадцятий день народження, батьки дивують її злегка підтоптаним «фордом фієста» з автосалону, де працює її мама. Машина яскраво-помаранчевого кольору, а радіо працює, тільки коли самé того схоче, але ні те, ні інше не хвилює Ґвенді. Вона любить цю машину і прикрашає її скромний кузов великими наліпками з маргаритками та наклейкою на бампер «НІ ВІЙНІ», яка залишилась із шістдесятих.

А ще вона отримує свою першу справжню роботу (у минулому вона підпрацьовувала, сидячи з дітьми і загрібаючи листя, але це не рахується), три вечори на тиждень працюючи у снек-барі автокінотеатру. Ніхто не дивується, коли вона проявляє неабияку спритність у своїх обов’язках і, на третій місяць роботи, отримує підвищення.

А ще її призначають капітаном шкільної команди з бігу.

Ґвенді все ще думає про містера Ферріса і все ще хвилюється через пульт, але вже не з такою нервовою напругою, як колись. Вона досі замикає двері кімнати, дістає пульт із шафи і тягне за шоколадковий важіль, але вже не так часто, як колись. Тепер, щонайбільше, може, двічі на тиждень.

Насправді вона нарешті розслабилася до тієї межі, коли одного дня ловить себе на думці: «Гадаєш, одного дня зможеш забути про нього?»

Але потім вона натикається на статтю в газеті про випадковий витік спор сибірки на радянському заводі біологічної зброї, котра вбила сотні людей і поставила під загрозу округу, і розуміє, що ніколи не забуде про пульт, його червону кнопку й ту відповідальність, яку взяла на себе. Якщо бути точним, то що це за відповідальність? Вона не впевнена, але гадає, що це — утримувати речі від того, аби вони не… ну, не вийшли з-під контролю. Скидається на божевілля, але, здається, так воно і є.

Ближче до кінця передостаннього навчального року, у березні 1979 року, Ґвенді дивиться телевізійний репортаж про перегрів ядерного реактора на станції Трі-Майл-Айленд у Пенсильванії. Вона стає одержима, прочісуючи всі репортажі, які тільки може знайти, здебільшого щоб дізнатися, яку небезпеку несе ця аварія навколишнім комунам, містам і штатам. Ця думка бентежить її.

Вона каже собі, що знову натисне червону кнопку, якщо доведеться позбутися Трі-Майлу. Правда, її розум гнітить Джонстаун.[30] Чи той божевільний релігійний хрін і так збирався зробити це, чи це вона якось змусила його? Чи няньки і так збирались отруїти немовлят, чи це Ґвенді Пітерсон якимось чином дала їм додаткової дурості, котрої не вистачало для цього? А що, коли пульт — як мавпяча лапка в тому оповіданні?[31] Що, коли він робить тільки гірше, а не краще? Що, коли це вона робить тільки гірше?

«У випадку з Джонстауном я ще не розуміла. А зараз розумію. І чи не тому містер Ферріс довірив пульт у першу чергу мені? Щоб робити правильні речі, коли настає пора?»

Коли ситуація на Трі-Майл-Айленді нарешті владналася і подальші дослідження доводять, що небезпеки немає, Ґвенді відчуває страшенну радість. І полегшення. Вона почувається, ніби уникнула невідворотного.

20

Перше, що помічає Ґвенді, ступивши до приміщення касл-рокської старшої школи зранку останнього четверга навчального року, — це похмурі вирази на обличчях кількох учителів і групи дівчат, що зібралися біля дверей кафетерію. Багато з них плачуть.

— Що сталося? — питає вона в Джозі Вейнрайт біля їх спільної шафки.

— Ти про що?