Розділ «Стівен Кінг, Річард Чізмар Пульт Ґвенді»

У ніч проти п’ятниці, 28 травня, приблизно між першою ночі та шостою ранку, було знищено частину північно-східного кутка Парку культури та відпочинку «Касл-В’ю». Завалилися історичні сходи й оглядова платформа, а також приблизно півакра землі, що знаходиться у власності штату, залишивши по собі безладну купу заліза, сталі, ґрунту та каміння.

Численні представники влади досі перебувають на місці події з розслідуванням, аби встановити, чи обвал стався внаслідок дії природних причин, чи мало місце зумисне пошкодження.

«Це надзвичайно дивно, і поки ще зара­но давати якісь відповіді, — коментує шериф Касл-Рока Волт Баннермен. — Ми не знаємо, чи стало це місце епіцентром незначного землетрусу, чи хтось зумисне пошкодив сходи, чи щось інше. Із Портленда запрошені додаткові слідчі, але вони приїдуть не раніше завтрашнього ранку, тож подальших заяв слід очікувати після того часу».

Нещодавно «Касл-В’ю» став місцем трагедії, коли біля підніжжя скелі було знайдене тіло сімнадцятирічної дівчини...

23

Упродовж кількох днів потому Ґвенді зле. Містер та місіс Пітерсон гадають, що це горе спричиняє в їхньої доньки гарячку та розлад шлунку, але Ґвенді знає краще. Це все пульт. Це ціна, яку вона має сплатити за натискання червоної кнопки. Почувши гуркіт падаючого каміння, вона була вимушена побігти в туалет і виблювати.

Зранку в понеділок вона встигає побути в душі й перевдягтися з мішкуватих спортивних штанів та футболки, щоб устигнути на похорон Олів, та й то лише після вмовлянь матері. Якби на те була воля Ґвенді, вона не виходила б зі своєї кімнати. Може, навіть десь до двадцяти чотирьох років.

У церкві яблуку ніде впасти. Туди прийшла більшість касл-рокської старшої школи — як учителі, так і учні; навіть Френкі Стоун там, шкіриться в задньому ряді — і Ґвенді ненавидить їх усіх за те, що вони поприходили. Нікому з них Олів не подобалась навіть коли жила. Ніхто з них навіть не знав її.

«Ага, типу мені вона подобалась, — думає Ґвенді. — Та я хоча б зробила щось із цим. От і все. Більше ніхто не стрибне з тих сходів. Ніколи».

Після служби, поки вона йде від кладовища до батьківської машини, хтось гукає її. Вона озирається і бачить батька Олів.

Містер Кепнес — приземистий чоловік, повногрудий, з рожевими щоками і добрими очима. Ґвенді завжди обожнювала батька Олів і мала якийсь особливий зв’язок із ним, можливо, тому, що колись вони поділяли спільний тягар зайвої ваги, чи, може, через те, що містер Кепнес — один із найлюб’язніших людей, яких вона колись знала.

Вона доволі добре трималася під час похоронної служби, але зараз, коли до неї наближається батько Олів, витягнувши руки, Ґвенді зривається і починає ридати.

— Усе гаразд, люба, — каже містер Кепнес, огортаючи її у свої ведмежі обійми. — Усе гаразд.

Ґвенді палко хитає головою.

— Ні…

Її обличчя — місиво сліз і шмарклів. Вона витирає його рукавом.

— Послухай.

Містер Кепнес нахиляється, щоб переконатися, чи Ґвенді дивиться на нього. Неправильно, що батько заспокоює подругу своєї доньки — колишню подругу, — але це саме те, що він робить.

— Усе має бути гаразд. Знаю, зараз здається зовсім не так, але все має бути гаразд. Зрозуміла?

Ґвенді киває головою й шепоче: