Розділ «Життя, присвячене етології»

Коли я прийшов узяти інтерв’ю в професора Бергмана з університету, що в шведському місті Упсала, той якраз сидів за столиком одного флорентійського кафе просто неба, звідки було напрочуд добре видно славетну дзвіницю Джотто.

— Прошу, сідайте, — люб’язно запросив він мене, відставляючи свій кухоль з пивом, — і пробачте, що приймаю вас на вулиці. Поговорити тут буде нелегко під такий гуркіт транспорту, але ж ви самі розумієте, що в робочі години я не можу залишити свого спостережного пункту.

Я запевнив професора, що столик мені цілком підходить, вуличний гуркіт не заважає, а пиво тут просто чудове. Я коротко повторив йому вже сказане по телефону. Мовляв, цікавість широкої публіки до його незвичайної діяльності і, без перебільшення, революційних за своїм змістом наукових досліджень цілком пояснюють мій сьогоднішній візит як журналіста...

— Дякую, — сказав професор Бергман. — Сподіваюся, мені заплатять за інтерв’ю?

— Двадцять сім тисяч доларів вас влаштовує?

— Підрахуйте мені, скільки це буде у шведських кронах... Я згоден. Проте, між іншим, а чому саме двадцять сім?

— Сьогодні двадцять сьоме число,— лаконічно пояснив я.

— Я й забув. О’кей, як кажуть у нас у Швеції! Що вас насамперед цікавить?

— Розповідайте від початку, професоре.

— Початок припадає на тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий рік. Мені було тоді тринадцять років, і я дуже любив котів. І от якось я прочитав у газеті, що серед багатьох інших існує на світі професія етолога, тобто науковця, який досліджує звички та поведінку тварин. Коли стану дорослим, вирішив я, піду в етологи і вивчатиму поведінку котів.

— І ви здійснили цей намір?

— Авжеж. Я закінчив Упсальськнй університет, і нині викладаю там порівняльну багатоаспектну етологію...

— У якому розумінні, багатоаспектну?

— Як свідчить саме слово, у багатьох розуміннях. Як тільки мені вручили диплом, я розпочав вивчення цих маленьких, граціозних створінь, яких шанували ще в глибоку давнину. А чи знаєте ви, що пророк Магомет, боячись розбудити кота, який спав на полі його коштовного плаща, звелів відтяти цю полу? (Дивіться «Ілюстрована енциклопедія тварин», видавництво Фельтрінеллі, том другий, сторінка двадцять четверта.)

— Так, я це знаю, воно навіть вертілося в мене на кінчику язика, та ви випередили мене.

— А чи знаєте ви, що в середні віки кота вважали загадковим і таємничим створінням, обдарованим відьомською, а то й диявольською силою?

— З цим розділом я мало знайомий, професоре.

— Шкода. Вас шкода, звичайно. Отож я нагледів собі одного кота, що жив по сусідству, й почав уважно стежити за ним. Кожен учений починає зі спостережень. Але той кіт страшенно любив мандрувати, причому дуже небезпечними шляхами. Мені доводилося гасати за ним по найтемніших підвалах, де він ловив мишей, або видиратися на дахи, де він, очевидячки, збирався хапати на льоту горобців. Ночі у Швеції холодні й дощовиті. Після двох чи трьох сеансів на даху я нажив собі бронхіт, і це було для мене щастям.

— Перепрошую, ви хотіли сказати «нещастям»?