Розділ «Пісня залізних штахет»

Хлопчик завжди вертався зі школи тією самою дорогою. Він ще не знав іншої. Він ще не насмілювався відкривати нових доріг. Та одного дня наважився і незабаром опинився біля великого саду, відокремленого від тротуару довгою огорожею із залізних штахет.

— Як гарно! — зрадів хлопчик.

І він зробив те, що на його місці зробили б дев’яносто дев’ять хлопчиків із ста: дістав з портфеля лінійку і провів нею по залізних штахетах, аж до самого кам’яного стовпа огорожі. А звідти повернув назад. Штахети відповідали на доторк лінійки веселим дзенькотом. Коли хлопчик біг в одному напрямку, звуки утворювали висхідну гаму, все вище й вище, від дуже низьких нот аж до високих, ледь чутних. Пробігаючи назад, хлопець чув низхідну гаму, все нижче й нижче, від високого «дзелень» до глибокого «дзень-дзень» і вже зовсім густого «дзень».

Хлопчикові ніколи раніше не траплялося такої розваги, тому він усе ходив і ходив тротуаром, туди й сюди, проводячи лінійкою по дзвінких штахетах. Потім зупинився перевести подих. А коли почав знову, то вже не бігцем: він ішов маленькими кроками, вдаряючи по кожній штахетині окремо, іноді котрусь проминаючи, іноді повертаючись, щоб знову вдарити ту, що якось особливо дзенькнула. Можна сказати, він уже не грався, а грав на садових штахетах, як ото грають на ксилофоні чи фортепіано, підбираючи потрібні ноти, щоб утворити мелодію.

— Як гарно! — повторив хлопчик, коли у нього й справді вийшла мелодія якоїсь дивної пісеньки.— Я назву її «Піснею садових штахет».

Десь поблизу на дзвіниці пробило час. Хлопчик порахував удари, зрозумів, що вже пізно і вдома давно чекають на нього.

— Повернуся завтра,— сказав він, востаннє провівши лінійкою по штахетах.

Він прийшов сюди і завтра, і післязавтра, і ще багато-багато разів. Тепер він завжди повертався зі школи цією дорогою і щоразу зупинявся біля садових штахет. Він складав усе нові пісні, підбираючи мелодію на штахетах. Для кожного дерева в тому саду він вигадав окрему пісню: для сосни, для ялини, для ліванського кедра, для гінкого кипариса, що своїм гострим шпилем немов торкався хмар. Склав він пісню і про алею, яка вела до вілли, про стежки під деревами, про кущі й квітники. Ні своїм батькам, ні вчительці, ні товаришам він і словом не прохопився про своє відкриття. Музичні штахети були його таємним інструментом. Кожен має право на якусь таємницю.

Одного разу, коли він відпрацьовував на штахетах ще одну пісеньку, з вілли пролунав роздратований голос:

— Хлопче, ти скінчиш коли-небудь? Ти мені вже всі вуха продзеленчав своєю лінійкою.

Хлопчик звів погляд. Віконниці вілли були розчинені, І він пригадав, що раніш, навпаки, вони завжди були зачинені. Мабуть, хазяї кудись від’їжджали, а тепер повернулися. На балконі стояв старий синьйор у халаті. В одній руці він тримав книжку, в другій — окуляри, якими махав погрозливо.

— Ти вже наробив досить дзенькоту, заважаєш мені читати. Іди звідси, і щоб я тебе тут більше не бачив, а то покличу поліцейського.

Хлопчик навіть не спробував захищатися, пояснити, що він зовсім не робив дзенькоту, а складав мелодії на цих чудових штахетинах. Сунувши лінійку до портфеля, він кинувся навтікача, переслідуваний рипучим і злим голосом старого синьйора:

— Щоб я тебе тут більше не бачив, чуєш?

Наступними днями, обачливо переходячи на протилежний тротуар, хлопчик знов і знов наближався до вілли, та завжди або котресь вікно було розчинене, або по саду походжав сам старий синьйор, або лежав під огорожею собака. Хлопчикові лишалось помилуватися забороненими штахетами і, зітхаючи, йти додому. Але подумки він усе висловив тому осоружному синьйорові: «Ви такий освічений, ви читаєте товсті книжки в чорних палітурках, а не любите музики! Чом би вам самому не пограти на садових штахетах? Чому ви такий дурний? Чому не терпите дітей?»

Серед знайомих матері була одна дама, яка грала на фортепіано. Якось вони пішли з матір’ю до неї в гості, і хлопець побачив цей незвичайний інструмент, йому навіть дозволили торкнутися чудодійних клавішів. Він наздогад торкнув там і сям, пробуючи якось сполучати звуки, і серце закалатало йому в грудях, мов барабан.

— Здається, ваша дитина має здібності до музики,— сказала дама.— Приведіть його раз-другий до мене, і я з радістю дам йому кілька уроків, так, на пробу.

Та дама лише вдавала з себе добру та люб’язну. Наступного дня вона мала їхати в Париж. Про все можна буде домовитися після її повернення. Чи повернулася вона з Парижа, хлопець так і не довідався. Більше про ту даму та її фортепіано він ніколи не чув. А потім стільки всього сталося. Вибухнула друга світова війна. Мобілізували батька. В такі хвилини людям не до музики. На жаль, хвилини розтяглися в роки.

Хлопець виріс, пішов до середньої школи. Він зовсім забув про садові штахети. Він згадав про них одного дня, коли випадково опинився біля вілли і побачив, що штахет немає: їх зняли, а залізо переплавили на гармати. Навіть дзвони познімали з церковних дзвіниць. Минуло багато років, і хлопець став службовцем у банку. Не можна сказати, щоб та робота була йому не до вподоби: всяка робота добра, коли тобі треба заробляти на прожиття. Та все ж таки, бувало, він іноді й засумує: «Можливо, за інших умов, я міг би стати непоганим музикантом...»