Розділ «Життя, присвячене етології»

— Я це неодмінно з’ясую. Нехай мені доведеться просидіти у Флоренції років десять, певна річ, коштом Уральського університету, а я таки з’ясую, які ігри скрашують величну старість цього видатного архітектурного твору. А далі я займусь вивченням її поведінки щодо розмноження. Такі дослідження чи не найважливіші для етології.

— Боюся, я не зовсім вас розумію...

— От, скажімо, світлячок. Він удає з себе палахкотючу лампочку, щоб подавати сигнали світлячкам іншої статі. Койот, який виє на місяць, шукає собі подругу. Самиця метелика сатурнія павонія поширює такий запах, що метелик-самець відчуває його на відстані кілометра...

— То, може, й дзвіниця Джотто поширює якийсь запах?

— В цьому, юначе, я ще не дуже впевнений. Але я веду спостереження, тримаю носа за вітром, роздуваю ніздрі, постійно напружую нюх. Настане день, коли дзвіниця поширить запах, і він мене не обмине. А поки що з допомогою спеціальних фонограм я ретельно реєструю ті сигнали, які дзвіниця щодня подає своїми дзвонами.

— Щоб привабити дзвіницю протилежної статі?

— Хвилинку, юначе, не забігаймо вперед. Чому співає соловей? Не тільки для того, щоб привабити самицю, але й щоб утвердити своє право на певну територію. Це називається «територіальною поведінкою». — Розумне обличчя професора Бергмана осяяла скупа нордична усмішка. — Ви, певне, помічали, яка війна дзвонів точиться в небі Флоренції. Кожен дзвін співає, щоб довести своє право на володіння певною територією. Та в повітрі немає кордонів і перешкод, що їх не зуміли б подолати звукові хвилі. Тому сигнали окремих дзвонів стикаються, зливаються в одну мелодію і створюють контрапункт. Зі свого спостережного пункту я розпізнав голоси двадцяти семи дзвонів, які розподіляються в інтервалі двадцяти чотирьох нот натуральної гами. Уявіть собі, що ми почули б, якби змогли усунути всі інші джерела шуму. Отоді ми напевне дістали б змогу розшифрувати мову цих повідомлень. — Професор замовк на мить і посміхнувся вже щедріше. Тоді провадив: — Може, одного дня нам пощастить виявити в цьому концерті дзвонів один з аспектів суспільної взаємодопомоги. Знаєте, що я маю на увазі? Пригадайте дельфінів. Коли дельфіна поранено, товариші виштовхують його на поверхню моря, щоб він міг дихати. А в чому проявляється взаємодопомога в мікросоціумі дзвіниць Флоренції?

— Справді, в чому, професоре?

— Якщо одну з них поранено або вона тяжко захворіє, може, інші дзвіниці підтримують і лікують її звуковими хвилями. Таким хвилям усе під силу. Чи вам відомо, що вони можуть смажити яєчню?

Я пустив його запитання повз вуха і сам у свою чергу запитав:

— А що ваша дружина, професоре?

— З нею все гаразд, дякую.

— Чи бере вона участь у ваших дослідженнях?

— Спитайте в неї самої, вона он там, далі.

«Далі», тобто на протилежному боці площі, було ще одне кафе зі столиками просто неба. За одним із них сиділа молода синьйора, безумовно шведка, яка привітно помахала нам рукою.

— У мене інша програма, — усміхаючись, сказала вона, коли я підійшов, відрекомендувався і мені принесли холодний чай. — Фінансує мої дослідження інший університет — Гетеборзький. Я вивчаю поведінку етологів, які вивчають поведінку дзвіниць.

— То, крім вашого чоловіка, є й інші?

— Та ні, тільки вій один. Більше й не треба. Я вважаю це своє дослідження надзвичайно цікавим і працювати так — одне задоволення. Я сиджу тут, попиваю холодний чай і роблю нотатки.

Вона показала мені свій останній запис: «Десята година: професор п'є пиво. Десята година тридцять хвилин: професор запалює сигарету. Одинадцята година: професор починає другий кухоль пива. Одинадцята година тридцять хвилин: закурює другу сигарету».

— А він знає, що його спостерігають?