Розділ шостий Що сказало дерево

— Ти молодий і закоханий, — відказав Праймус. — За таких умов кожен хлопець стає найнещаснішим на світі.

Трістран здивувався, звідки лорд Праймус здогадався про його почуття до Вікторії Форестер. Враз він уявив, як сидітиме біля каміна й розповідатиме їй про свої пригоди, коли повернеться додому; але чомусь усі його пригоди видавалися посередніми.

Схоже, сутінки того дня почали спускатися ще на світанку — небо було вже майже чорне. Дорога піднімалася ще вище. Дощ ненадовго вщух, а потім уперіщив з подвоєною силою.

— Це там щось світиться, чи мені здається? — запитав Трістран.

— Нічого не бачу. Може, це були якісь болотні вогні, або блискавка сяйнула, — пробурмотів Праймус. Дорога різко повернула, і він признався: — Ні, на щастя, я помилявся. Щось-таки світиться. Ти мав рацію, хлопче. Але у цих горах чигає небезпека. Сподіватимемося, що це не вороги.

Відчувши, що до мети недалеко, коні рвонули вперед з новими силами. Спалах блискавки яскраво осяяв ущелину і круті схили гір обабіч дороги.

— Пощастило! — вигукнув Праймус гучним басом. — Це корчма!