Розділ третій у котрому ми зустрічаємо кілька інших осіб, — переважно живих — зацікавлених долею зірки, що впала

— Дідько, ох тут і бруднота! — промовила красуня.

Вона підійшла до ліжка, біля якого стояла велика дерев’яна скриня, вкрита вицвілим гобеленом. Відсмикнувши гобелен, вона відчинила скриню і почала у ній порпатися.

— Ось, — сказала вона, діставши багряну сукню. Поклавши сукню на ліжко, красуня скинула лахміття, у котрому ходила, поки була старою.

Сестри заздрісно вирячалися на голе молоде тіло.

— Коли я повернуся з її серцем, років буде вдосталь на всіх, — сказала жінка, зверхньо покосившись на волохаті підборіддя і запалі очі сестер. Вона вдягнула на зап’ястя багряний браслет у формі змії, що кусала себе за хвіст.

— Зірка, — промовила одна сестра.

— Зірка, — повторила друга.

— Саме так, — підтвердила королева відьом, одягаючи на голову срібний обруч. — Перша за двісті років. В нас ще все попереду.

Облизавши яскраво-червоні губи темно-червоним язичком, вона додала:

— Зірка, що впала з неба.

На галявині біля ставка стояла ніч. Зорі на небі неможливо було злічити.

Вогники світляків мерехтіли серед листя високих в’язів, у чагарниках папороті і в кущах ліщини, наче вогні далекого міста. У струмку, що живив озеро, плескалася видра. Ціла родина горностаїв йшла до берега пити воду. Миша-полівка знайшла на землі лісовий горіх і почала розгризати його тверду шкаралупу довгими і гострими передніми зубками — не тому, що зголодніла, а тому, що насправді була зачарованим принцом, який міг повернути свою колишню подобу тільки після того, як розгризе Горіх Мудрості. Але на радощах миша втратила пильність. Місячне світло затулила чорна тінь — це була величезна бородата сова. Вона вхопила мишу гострими кігтями і зникла в нічній темряві.

Горіх, випущений мишею, полетів у струмок, поплив за течією, а невдовзі його проковтнув лосось. Сова зжерла мишу за кілька ковтків, і лише хвіст звисав в неї з дзьоба, мов шнурок черевика. Якась істота з сопінням і тріском пробиралася крізь чагарники — сова подумала, що то борсук (вона й сама була зачарована, і могла повернути свою справжню подобу лише коли з’їсть мишу, яка з’їла Горіх Мудрості), або, може, ведмежа.

Листя шаруділо, струмок тихо дзюрчав, аж раптом галявину осяяло світлом, яке лилося звідкись зверху — чистим білим світлом, яке дедалі яскравішало. Сова побачила його віддзеркалення у воді — палаючий згусток білизни і сяйва, такий сліпучий, що вона змінила напрям і полетіла в інший бік лісу. Дрібні звірі з жахом озиралися.

Спершу сяйво у небі було завбільшки як місяць або навіть менше, потім почало все швидше рости, і увесь гай затремтів. Все живе затамувало подих, а світляки спалахнули так сильно, як ніколи в житті: кожному з них помилково здавалося, що ось, нарешті, летить його любов…

І тоді…

Почувся хрускіт гілок і тріск, короткий і гучний, як постріл. Світло, що осяяло галявину, раптом згасло.

Або майже згасло. У чагарниках ліщини билося слабке сяйво, немов над кущами мерехтіла хмаринка крихітних зірок.

Почувся голос — високий, чистий жіночий голос — який промовив:

— Ой! — потім тихіше: — Курва… — І ще раз: — Ой.