Розділ третій у котрому ми зустрічаємо кілька інших осіб, — переважно живих — зацікавлених долею зірки, що впала

— Нарешті, — сказала одна з них.

— Давно пора, — погодилася друга.

— Хто ж з нас вирушить на пошуки? — запитала третя.

Усі три відьми примружилися і занурили свої старезні руки у купу теплих нутрощів на колоді.

— У мене — нирка, — сказала перша, розкривши долоню.

— А у мене — печінка.

Останньою розкрила долоню найстарша Лілім.

— У мене — серце, — переможно оголосила вона.

— Як ти туди дістанешся?

— Нашою старою колісницею — запряжу її тим, що зустріну на перехресті.

— Тобі потрібні будуть роки.

Найстарша кивнула.

Наймолодша відьма — та, котра щойно прийшла з туалету, повільно пошкандибала до високої облізлої шафи з шухлядами. Зігнувшись, вона вийняла з найнижчої шухляди іржаву залізну скриньку і принесла її сестрам. Вона була перев’язана трьома шматками старої линви, зав’язаними трьома різними вузлами. Кожна з трьох відьом розв’язала свій мотузок, а та, яка принесла скриньку, відкрила її.

На дні щось сяяло золотом.

— Не так вже багато залишилося, — зітхнула наймолодша Лілім, котра була стара ще за тих часів, коли на місці цього лісу були морські води.

— Тим краще, що ми знайшли нове, правда? — в’їдливо сказала найстарша і опустила покручені пальці у скриньку.

Золоте сяйво спробувало ухилитися від її руки, тріпотіло і вислизало, але відьма впіймала його і вкинула собі до рота.

(Три жінки в люстрі уважно стежили за тим, що відбувається.)

Простір між відьмами затремтів. (Тепер із чорного люстра визирали лише дві жінки.)

А в хатині дві старі відьми з заздрістю і надією витріщилися на високу молоду красуню, чорноволосу, з темними очима і яскравими червоними вустами.