Розділ дев’ятий переважно про події у тіснині Діґорі

Септімус спробував кліпнути очима, щоб роздивитися краще, але повіки завмерли — він вже не міг ані кліпнути, ані заплющити очей.

— Тобі має бути соромно, — продовжувала стара. — Ти спробував напасти на бідолашну стару пані, самотню і беззахисну, життю якої могли б загрожувати витівки будь-якого мандрівного пройдисвіта, якби не доброта її маленьких друзів.

Вона підняла з крейдяної землі щось довге і застебнула його на зап’ясті. Опісля пошкандибала до халупи, що дивовижним чином чи то вціліла, чи то постала з попелу — цього Септімус не знав напевно, і йому було байдуже.

Його серце билося в грудях нерівно — то прискорюючись, то пропускаючи такти. Хотілося кричати, але не виходило. На світанку біль нарешті вщух, і шестеро братів привітали Септімуса в своїх рядах.

Септімус востаннє поглянув униз, на ще тепле тіло, в якому нещодавно жив сам, зазирнув трупові в очі, запам’ятав цей погляд і відвернувся.

— Тепер, коли всі брати мертві, більше немає кому помститися їй, — промовив він вранішнім криком кроншнепів. — Жоден з нас не стане новим Володарем Штормгольда. Забираймося звідси.

На цьому сім примар зникли з тіснини.

Сонце стояло високо в небі. Фургон пані Семели з гуркотом проїжджав через тіснину Діґорі.

Пані Семела побачила край дороги обвуглену дерев’яну халупу, а під’їхавши ближче — зігнуту стару у вицвілому червоному платті, що махала їй рукою з узбіччя. Волосся жінки було біліше за сніг, зморшкувата шкіра звисала складками, одне око не бачило.

— Добридень, сестро. Що трапилося з твоїм будинком? — запитала пані Семела.

— Витівки нинішньої молоді. Один хлопчина заради розваги підпалив будиночок бідолашної старенької, яка за все життя нікого й пальцем не зачепила. Але він вже отримав по заслузі.

— Ясно, — кивнула відьма. — Усі вони вчаться на своїх помилках, але ніколи не дякують за науку.

— Чистісінька правда, — погодилася стара у вицвілому червоному платті. — А зараз скажи мені, мила, кого ти везеш у фургоні?

— Тобі не варто цим перейматися, — гордовито відповіла пані Семела. — Буду вдячна, якщо ти не втручатимешся у чужі справи.

— Хто з тобою їде? Відповідай чесно, бо інакше я покличу гарпій, які розірвуть тебе на шматки і розвішають твої кінцівки на гачках у підземному царстві.

— Та хто ти така, щоб мені погрожувати?

Стара витріщилася на Семелу обома очима, зрячим і сліпим.

— Я знаю, хто ти, Відстійна Сел. Усе інше — не твоє діло. То хто з тобою їде?

Пані Семела відчула, що слова вириваються в неї з рота проти волі.

— Два мули, які тягнуть мій віз, я сама, моя служниця у подобі пташки, і хлопець у подобі лісової соні.