Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

До столиці лишалося вже недалеко. Всю дорогу вони їхали мовчки, хлопчина майже не розплющував очей, так наче спав, тільки час від часу мало не злякано хапався за свого берета й ще нижче натягав його на лоба.

Чоловік усміхнувся. Звісно, краще було б, якби поруч сидів балакучіший супутник, а натомість тепер він, боячись збудити хлопчину, навіть не важився увімкнути приймача. А проте почувався чоловік спокійно й задоволено. Приємно було допомогти малому, адже той, якщо судити з його вигляду, на потяг грошей не мав. Хоча це було й досить дивно, надто коли зважити на те, як вишукано він розмовляв.

Десь за годину їзди до міста їх почало обганяти двомісне спортивне авто, а назустріч саме мчала вантажна машина, і чоловік різко загальмував.

— Прокляття! — розлючено кинув він. — Декому так і кортить не їздити, а літати!

Хлопчина злякано розплющив очі, потім знову відкинувся на спинку сидіння й спитав:

— Чи скоро ми вже приїдемо?

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Можна, я вимкну тепле повітря? Ти вже, мабуть, трохи нагрівся.

Замість відповісти, хлопчина відстебнув ременя безпеки, скинув бахмату куртку й сказав:

— Так, дякую. — Берета він знов нацупив на самі очі.

Згодом чоловік дорікав собі за те, що повівся так нерозважливо. Було очевидно: хлопчина наляканий. Однак ніщо не вказувало на те, що він покалічений, тим більше — покалічений тяжко… Чоловік тієї ж миті різко пригальмував, повернув голову до малого й пожартував:

— А чи не хочеш ти скинути й берета? Тобі в ньому не парко?

Хлопчина мовчки покрутив головою й визирнув з вікна.

— Слухай, у кімнаті й у машині головний убір належить скидати! — промовив чоловік і простяг праву руку, щоб жартома стягти з хлопчини берета.

Далі все сталося блискавично. Хлопчина схопив його руку й так її вкусив, що від болю чоловік мало не випустив керма, й машина трохи не злетіла з дороги, а хлопчина смикнув берета до себе, відчинив дверцята й випав на асфальт.

Чоловік скрикнув і подмухав на руку, а тоді різко зупинився й дав задній хід. Але на узбіччі вже нікого не було. Хлопчина, мабуть, подався до лісу.

Чоловік поглянув на сліди від невеличких зубів на тильному боці долоні та пучці великого пальця й простогнав. Подумав ще, чи не погукати хлопчину, але потім вирішив махнути на все рукою. У того шибеника душа вже, мабуть, у п’ятах, і він однаково не повернеться. А крім того, тепер вони квити; рука в чоловіка вже почала напухати, і він відчув, як у ньому наростає лють. Отож його не мають діймати докори сумління за те, що покинув хлопчину на дорозі отак самого-одного. Нехай би кусався ближче до міста! А втім, туди лишилося не так уже й далеко.

Чоловік перехилився через сидіння поруч, узяв картату куртку й, вийшовши з машини, поклав ту одежину на узбіччі. Він не мав сумніву: хлопчина, почувши, що машини поїхала, вийде з лісу. Отоді й знайде свою куртку.

Аж перед самим містом (тим часом біль у руці почав помалу вщухати чи, може, чоловік уже просто призвичаївся до нього) він пригадав, як у ту коротку мить, коли хлопчина лишився без берета, у нього, чоловіка, склалося таке враження, ніби білявий чуб спав малому спершу на плечі, а тоді аж до пояса. Тож і не дивно, що хлопчині було соромно, коли його бачили без берета!

8