Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

Ярвен захихотіла. Потому розсунула штори на обох вікнах так широко, що світло залило всю кімнату, й упала навзнак на ліжко. Може, це ліжко самої принцеси Скоґландської, якщо така взагалі є? Може, вона, Ярвен, цю ніч спала в принцесиному ліжку?

Вона сіла, взяла з тарілочки останнє куряче стегенце й надкусила його. Тепер, уранці, жир під шкіркою захолов і на смак був як сало. Ярвен поклала стегенце знов на тарілочку.

— Я — принцеса Скоґландська! — низьким голосом промовила вона й, розпростерши руки, рушила по кімнаті. У дзеркалі на туалетному столику Ярвен побачила, як кімнатою дефілює дівчина з розпатланими за ніч темними косами, поважною міною і в піжамі, холоші якої вже давно стали їй закороткі. — Я — Ярвен, принцеса Скоґландська!

Може, саме через це вчора кіношники її й вибрали? Може, саме це вони й мали на увазі, коли казали про її харизму? Тепер, коли Ярвен переночувала в цій кімнаті й прокинулася в цьому ліжку, їй раптом виявилося легко уявити, нібито вона — принцеса.

— Я, а не Тіна! — вигукнула Ярвен і скочила знову на ліжко. — Я, а не Бріт! Принцеса Скоґландська — я!

Зненацька вона злякано прикусила язика. Якщо вона так гучно кричатиме, то, чого доброго, ще побудить когось у сусідніх кімнатах. Прикро буде, якщо хтось почує, що вона тут оце викрикує, страшенно прикро.

Ярвен нашорошила вуха, але за стіною навіть ліжко не рипнуло. Вона з полегкістю зітхнула. Надалі треба буде поводитись обережніше!

На столику біля узголів’я стояв телефон — білий і старомодний, як у фільмах минулого століття. Можна було б зателефонувати мамі. Ярвен узяла слухавку й піднесла до вуха. На її подив, слухавка виявилась дуже важка.

Вона поклала слухавку назад. Вести міжнародні розмови просто так, на чужі кошти, хай навіть, може, на кошти самого короля, якому належав оцей телефон і який мав би за неї платити, Ярвен не могла. Хоча грошей у короля, безперечно, було достатньо.

Але ж ішлося зовсім не про це. Ішлося про те, що міжнародна телефонна розмова на чужі кошти — це крадіжка, ось як сказала б мама. І вона б не зраділа дзвінку, що був би, по суті, крадіжкою.

Ярвен підбігла навшпиньках до стільця, де звечора склала одяг, і дістала з кишені мобільника. Телефонувати в суботу так рано, мабуть, усе ж таки не варто, а ось надіслати есемеску й побажати мамі доброго ранку можна в будь-якому разі.

Вона написала, що їй добре спалося. Що світить сонце. Що весь маєток наче вимер, і в наступній есемесці вона повідомить, хто тут живе ще. «Бувай. Ярвен».

Далі настала Тінина черга. «Вітаю, Тіно! — написала Ярвен. — Ти взагалі не повіриш, якщо я скажу, де оце опинилась! У замку, та ще й у ліжку з балдахіном! Такий кайф! Дай відповідь есемескою. Цьом! Ярвен».

Вона вибрала в меню функцію «Відіслати», натисла кнопку й зачекала підтвердження. Але воно довго не надходило, і коли вона вже хотіла була закрити телефон, на дисплеї з’явилося: «Повідомлення не прийнято».

Ярвен наморщила чоло. Що це Тіна зробила зі своїм мобільником? Вийняла карту? Іноді Тіна, щоправда, витворяла таке, що хоч стій, хоч падай, але вимикати мобільника — це вже таки занадто!

«Головне те, що мої повідомлення приймає мама, — подумала Ярвен. — А Тіні я встигну післязавтра й сама про все розповісти».

Цієї миті задзвонив білий телефон.

— Ярвен?! — почувся привітний Гільґардів голос. — Сподіваюся, я тебе не розбудив? Ми тут не проти б зараз поснідати з тобою. Адже сьогодні на тебе чекає велика програма. Можна, пані Тяркс за чверть години зайде по тебе?

— Так, звичайно! — відповіла Ярвен.

Її знов опанував неспокій і страх.