Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

Мабуть, дівчинці було з нею не завжди легко, але іншої ради вона, мати, не знала. Надто великий був її страх, ще від самого початку. А тепер — на тобі, ще й нещасливий випадок. Було б смішно, якби…

Не збавляючи швидкості, вона крутнула кермо праворуч і завернула на виїзд із міста. На повороті машину занесло, але відразу пощастило вирівнятися. Спершу цим путівцем, а потім — знову праворуч.

Луки й лани мріли в теплому світлі надвечір’я, а вдалині, над самим обрієм, здіймалися міські вежі. Чому вертоліт доправив Ярвен саме сюди? До лікарні, що стояла вочевидь майже в полі? Що це взагалі за медичний заклад, який будують так далеко за містом? Реабілітаційна клініка? Профілактична? Невідкладна медична допомога? Видно, справи в Ярвен погані, коли її поклали не до звичайної лікарні.

— Ярвен! — прошепотіла жінка. — Ти, як завжди, знайдеш у собі сили!

Вулиця Підлісна була вузенька й навіть не мала посередині розмітки. Обабіч — жодних будівель; нерівна, з вибоїнами, тяглася вона кілометр за кілометром у поле. Що в тій лікарні, щоб її так ховати від людського ока? Що там такого можна побачити?

Вулиця скінчилася.

Мати Ярвен устигла загальмувати в останню мить. Червоно-білий ланцюг-шлагбаум відділяв дорогу від прилеглого лісу. І скільки оком кинеш — жодної тобі будівлі, скільки оком кинеш — жодної лікарні.

Може, вона переплутала назву вулиці на дороговказі? Може, десь проґавила поворот? Вона дала задній хід, шини завищали, й на вузенькій заасфальтованій смужці авто ледве розвернулося. Коли мати Ярвен на величезній швидкості погнала назад дорогою, якою щойно їхала в цей бік, двигун аж завивав.

Зненацька їй довелося різко загальмувати. Назустріч, навряд чи на меншій швидкості, мчала, не звертаючи, машина. Замість узяти праворуч, вона раптово зупинилася, майже торкнувшись бампером машини матері Ярвен.

Та рвучко штовхнула дверцята й вигукнула:

— Слава Богу! Я шукаю…

— …лікарню святої Катарини, — доказав за неї водій і привітно вийшов назустріч.

З передніх дверцят із другого боку вийшов, широко всміхаючись, його супутник.

— Я була така рада, що якось спромоглася промекати напам’ять отого дурного віршика! — розповідала Тіна. — Пригадуєш? «Джон Менард».[1] Там про шторм, про судно, і як він наприкінці помирає… «Тримавсь, аж допоки дістався він берега!» Клас! Принаймні в таке, коли декламуєш, можна вкласти скільки завгодно справжньої трагедії!

У животі в Ярвен забурчало, і Тіна хихикнула.

— Сподіваюся, нагорі там ти цього не робила?! — сказала вона. — А що декламувала? Теж «Джона Менарда»?

— Нічого, — похитала головою Ярвен, відчуваючи, що ось-ось знепритомніє від голоду.

— Нічого? — перепитала Тіна, звівши на подругу недовірливий погляд. — І вони все ж таки лишили тебе на другий тур?

Ярвен розмірковувала про те, що можна відкрити Тіні, не порушуючи своєї обіцянки.

— Це через харизму, — нарешті обережно промовила Ярвен. Адже цим вона навряд чи сказала щось зайве. — Вони там вирішили, що в мене якась дуже правильна харизма.