Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Принаймні тепер у нас є бодай якась зачіпка.

Керівник поліції вклонився. Він не проминув нагоди особисто поінформувати віце-короля та його радника, однак тепер йому здалося, що тій ниточці вони надають усе ж таки надто великого значення.

— Ваша королівська високосте, — промовив він, — я, звичайно, не думаю, що той хлопець справді має щось спільне з викраденням. Швидше за все, він, мабуть, просто втік із дому і тим часом уже давно повернувся до сім’ї. Але ми, певна річ, докладемо всіх зусиль…

— Атож, докладіть! — вигукнув віце-король. — А якщо хлопця там уже не застанете, то обшукайте всі будинки! Адже не гадаєте ж ви серйозно, що це — випадковий збіг?! Місяцями поблизу школи не помічають ніяких чужих хлопців, і ось випадково, зовсім випадково там з’являється хтось саме тоді, коли викрадають принцесу! До речі, чоловіче, як ви стали начальником поліції?

Якусь мить начальник поліції мав такий вигляд, немовби хотів щось відповісти, але потім лише зробив легенький уклін і сухо промовив:

— Ваша королівська високосте, ми зробимо все так, як ви сказали. Таємна оперативна група негайно дістане інструкції. — І ступив до дверей.

Перше ніж він відчинив їх, Больштрем поклав йому на плече руку й тихенько, так, щоб не почув Норлін, який саме спинився біля одних зі скляних балконних дверей і задивився на красоти центрального бульвару, сказав:

— Не ображайтеся на віце-короля! Просто він украй стривожений за долю небоги. Минулої ночі не зімкнув очей. Не приведи Боже, з дівчинкою щось станеться… Годі собі й уявити! Дуже прошу вас, зробіть усе, що зможете.

Трохи заспокоївшись, начальник поліції натис на клямку й відповів:

— Ми це завжди й робимо, Больштреме. Але я все ж таки гадав, що віце-король на підставі відомої про нас інформації склав собі достатнє уявлення про нашу діяльність. Щоправда, відтоді минуло чимало часу…

І, віддавши майже непомітний уклін, пішов.

Больштрем гучно видихнув крізь зуби повітря й промовив:

— Ти маєш краще тримати себе в руках, Норліне.

4

У просторій залі за рестораном товпилося півсотні дівчат віком від дванадцяти до шістнадцяти років. Цю залу, коли конфірмували дітей, звичайно перегороджували ширмами на багато менших кімнаток, а коли різноманітні гуртки художньої самодіяльності виступали з нижньонімецькими народними виставами чи коли проходив фестиваль хорового співу, просто заставляли рядами стільців і перетворювали на театр. Придивившись пильніше, серед тих дівчат можна було помітити запевне й одинадцятирічних, а також сімнадцяти- й вісімнадцятирічних. Жодна з них не хотіла проґавити нагоду в такий спосіб стати, як пощастить, кіноактрисою.

— Ярвен! — гукнула Тіна. Разом з іще трьома дівчатами з паралельного класу вона сиділа скраю на сцені перед пошарпаною завісою й гупала п’ятами в дерев’яну обшивку. — Слухай, а ти молодця!

— Вона взагалі не мала нічого проти, — кинула, ніби між іншим, Ярвен.

Тіна спершу спантеличено застигла, та потім усе зрозуміла.

— A-а, так-так, правда?! Хочеш, я дам тобі своє люстерко?

Ярвен похитала головою. Вона знала, що як погляне на себе в люстерко, то на душі стане ще сумніше й гнітючіше. Без душу й косметики тепер уже не багато чого зміниш.