Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Ну, звичайно, правда! — жваво підхопила Малена. Мабуть, вона аж тепер знову зважилася заговорити до Ярвен. — Ти й досі та сама. А крім того, ще й моя двоюрідна сестричка, і це, як на мене, зовсім не погано. Тобто, коли вже я не маю ні рідної сестри, ні рідного брата.

Ярвен підвела на неї очі й стиха промовила:

— Гадаю, мені треба спершу все обміркувати. Я маю спершу все це… Все це я маю спершу по-справжньому усвідомити.

— Авжеж, поспішати нікуди, — всміхнулася Малена. — Ще скляночку води? Ти ж бо пролила стільки сліз, що не завадить поповнити запаси!

Ярвен спробувала відповісти їй також усмішкою.

Меонок, Лорок, Тілокі й Нагірна стояли довкола і дивилися не неї враженими й водночас святобливими поглядами, так наче перед ними було новонароджене дитя, якесь чудо. І Ярвен, замість усміхнутися, не стрималась і раптом знову заплакала.

Змінити вона нічого не могла. Як воно вже було, так і було.

26

Заснути Ярвен не могла.

Нагіра навіть звільнила для неї ліжко, — в одній кімнаті з Маленою та Йоасом, — і після кількох майже безсонних ночей тепер Ярвен мала б спати, як мертва.

Гроза вляглася. За вікном без завісок виднілось узлісся неподалік — непроглядне, мов чорна стіна, а вгорі— білий, з блакитним полиском, як ото збиране молоко, місяць. Стояла така глибока тиша, що аж у вухах дзвеніло, тільки час від часу пискне десь уві сні пташка. Від сліз подушка в Ярвен уже давно була мокра.

— Ярвен! — шепнув Йоас.

Перед тим як розійтися спати, вони всі разом ще обговорювали план; це тривало кілька годин, поки Нагіра зрештою лишилася задоволена. На екрані телевізора з вимкненим звуком тим часом пропливали кадри: стадіон у руїнах, приголомшений віце-король, розмахував руками головнокомандувач армії, стадіон у руїнах… І так знов і знов, знов і знов.

— Ярвен! — шепнув Йоас. — Ти спиш?

Якби Ярвен довелося описувати, що в неї було тепер на душі, то вона не знайшла б для цього жодного слова. Назвати її стан розпачем було б і замало, й забагато воднораз. Усередині все заніміло, так ніби в ній уже ніколи не могло прокинутися жодне почуття: ні печалі, ні переляку, ні страху, а вже радості — й поготів.

— Не розмовляй! — промурмотіла вона.

Здавалося, земля вислизнула з-під ніг, і тепер не зосталося нічого, що досі було в неї опорою; летиш, тільки розмахуєш руками й не знаєш, коли впадеш. Усе її життя — суцільна брехня, втрачено й останню віру, яка лишається навіть у того, кого позбавляють загалом усього, — віру в те, що ти — це ти.

«Я — це не я. Я й досі Ярвен. Але ім'я — лише оболонка, вона тільки прикриває те, що ховалося під нею все моє життя. Я — принцеса Скоґландська, я жила вигаданим життям і обманювала, навіть сама не здогадуючись про це, всіх, хто був поруч зі мною. Сміх та й годі — сушити собі мізки над якимось вигаданим родовідним деревом на урок мистецтв!»

Може, втіхою їй буде хоч те, що тепер покладено край невідомості, через яку вона страждала, відколи трохи підросла й почала ставити запитання? А саме: хто її батько?

Тепер таємниці нема. Її життя нараз стало прозоре, мов скло. Усе з’ясовано, все збігається. Ось тільки життя це тепер уже не її.