Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Ось ми й приїхали, — сказала Нагіра.

— Опісля ми це втратимо, — промовив Тілокі. — Нагіро, ти справді хочеш від цього назавше відмовитись? Адже це — одна з найкращих наших схованок!

— Інакше не вийде, — коротко кинула Нагіра. — Вони перевірятимуть усе, про що вона казатиме. А тепер, Ярвен, добре все запам’ятовуй. Від того, наскільки переконливо ти брехатимеш, залежатиме, чи вони тобі повірять. Від того, наскільки переконливо ти брехатимеш… — Вона помовчала. — Залежатиме доля Скоґландії.

Ярвен кивнула головою, Лорок зав’язав їй очі й некошеною травою повів її поперед себе до хати.

— Запам’ятовуй кожен звук, кожне шарудіння! — нагадала їй Нагіра. — Запам’ятовуй, як тут пахне, де на щось наштовхнешся, через що перечепишся! Коли ми привезли тебе сюди, самої хати ти не бачила: всю дорогу на очах у тебе була пов’язка, ми її скинули аж у комірчині, а коли ти звідси втікала, то теж, мовляв, не до роздивляння було! Але ми протримали тебе тут під замком не менше трьох днів, тож маєш запам’ятати, що чула, як воно на душі, коли сидиш у замкненій комірчині сама. Щоб уміла про все це їм розказати! — Вона причинила за Ярвен двері й крутнула ключа в замку.

Комірчина була маленька, під нетинькованою стіною — дощаний тапчан, у кутку на підлозі — відро. Ярвен виглянула в заґратоване вікно: на здичавілій галявині повсюди росли молоді берізки. Прислухавшись, почула, як неподалік дзюрчить струмок.

У хаті десь розмовляли її супутники. Крізь дерев’яні стіни голоси ледве проникали, зрозуміти їх було важко, але де чий голос Ярвен чула. «Викрадачів четверо!» — нагадувала їй Нагіра, і якщо судити з голосів, то один із них був, мовляв, жіночий.

Ярвен лягла на тапчан і натягла на себе тоненьку ковдру. Уночі вона нібито мала мерзнути. А де висів місяць, як поглянути з вікна? Та навряд чи їй доведеться розповідати про це так докладно, про це вони, певно, не розпитуватимуть.

— Нагіро! — гукнула Ярвен. — Думаю, я це запам’ятаю! Тепер я в курсі!

Десь у глибині хати брязнула об порцеляну чи то ложечка, чи то виделка; хтось засміявся.

— Нагіро! — знов гукнула Ярвен. — Випускайте вже мене звідси!

Не може ж бути, щоб її ніхто не чув, адже стіни тут досить тоненькі.

— Гей, Нагіро! Я вже все роздивилась!

Розмова за стіною тривала. Нарешті Ярвен почула кроки. Під дверима вони завмерли.

— Сподіваюся, ти там не нудьгуєш! — промовила Нагіра. Голос у неї був холодний. — Сподіваюся, тобі в нас до вподоби, маленька Ярвен! А ще я сподіваюся, що тут, у темному лісі, серед ночі, самій-самісінькій тобі не буде страшно. Мені шкода тебе, але ми не маємо змоги тут довше затримуватись. Ми лише хутенько щось іще перекусимо — і знов у дорогу. Мені шкода, адже помирати з голоду не дуже приємно, а зі спраги — й поготів. Та за кілька днів люди, кажуть, непритомніють, а потім це вже не має ніякого значення. Бувай, маленька Ярвен! Бувай!

— Нагіро! — вереснула Ярвен.

Але кроки вже стихли.

— Нагіро! — не своїм голосом закричала Ярвен, скочила з тапчана й загупала кулаками в двері. До горла їй підкотилася нудота, серце шалено калатало. — Нагіро! Що все це означає?!

Але ніхто не відповідав. Звідкись почулися такі звуки, наче хтось підсовував назад під стіл стільці.

Ярвен молотила кулаками в двері доти, доки потерпли руки.