Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

22

Відколи втекли ті двоє дітей, Нагіра сиділа біля кухняного столу й чекала. На що — й сама не знала. Відчувала тільки, що не було нічого такого, за що могла б зараз узятися. Телевізор працював з вимкненим звуком, на екрані — раз у раз ті самі кадри. Такою знесиленою Нагіра не була ще ніколи.

Вона підперла руками голову. Знесилена й смертельно втомлена. Усе складалося так, що гірше нікуди.

Та чим довше Нагіра сиділа отак, тим виразніше відчувала, що тут щось є. Що вона вже щось знає, тільки ще не усвідомлює, що саме. Щось таке, що вона побачила чи почула. Щось таке…

Вона втупилася в екран телевізора, хоч ті кадри вже давно бачила навіть із заплющеними очима. Овал стадіону, руїни. Перекриті вулиці, на вітрі тріпоче червоно-біла огороджувальна стрічка, безтямно розмахують руками збуджені перехожі… І знову стадіон, руїни. Але ні, не те, вона це добре відчувала. Було щось інше…

Її голова похилилася на стіл. Дрібку секунди Нагіра ще міркувала, чи не здатися на волю сну. Та потім злякано стрепенулась.

Ну, звісно! Те, що вона побачила, відбулося не на телеекрані і з терористичним актом нічого спільного взагалі не мало.

Оті двоє дітей!

— Малена! — прошепотіла Нагіра. Ось чому той хлопчина не хотів підводити на неї очей! — Виходить, принцеса вже зовсім не…

Отой наполоханий хлопчина, їжачком чубчик… Так, пояснення було тільки одне: Малена рятується втечею!

— Принцеса від нього втекла, вона його не підтримує, — мурмотіла Нагіра. — Хоч іще на свій день народження вона…

Нагіра підвелася. Треба заварити каву, може, все ж таки спаде на думку ще щось — щось зовсім інше, ніж те, що вона припускає. Нагіра розуміла: про щось вона ще не здогадується, щось іще не до кінця збагнула.

— Дівчинка! — промовила вголос Нагіра.

Чайник ніяк не хотів закипати, вона барабанила пальцями по залізній плиті між горілками, нипала туди-сюди по кухні. Заплющувала очі й знов бачила перед собою отих двох дітей. Сумніву не лишалося: одне з них була Малена. А друге, дівчинка? Чи не здалася вона такою знайомою через те, що була схожа на Малену?

Нарешті чайник засвистів.

Хто ж іще міг бути так схожий на Малену? Нагіра навіть забула про те, що збиралася заварити каву.

— Ярвен! — промурмотіла вона й опустилася на ослінчик.

Нараз Нагіра усвідомила, що не все ще втрачено.

— Гадаєш?.. — прошепотіла Малена. Вона так тремтіла, що Ярвен хотілося схопити її й міцно-міцно тримати. — Але ж тоді…

— Але тоді все має зовсім інший вигляд! — вигукнув Йоас. — Так, ну, звісно, інший! Ось послухайте, любі мої принцеси: коли те, про що ми думаємо, правда…