Розділ без назви (1)

— Я б сказала, якби могла.

І на цих словах вона пішла геть, навіть не озирнувшись.

— Коли я вчилася в дванадцятому класі, у мене була подруга, яка так поводилася, — сказала Люсі. — Звали її Джолін. Джолін Мейджорс. Джолін до старших класів не потрапила. Вона кинула школу через хлопця. Військового з ВМС. Коли вони одружувалися, Джолін була вже вагітною, однак утратила дитину. Її чоловіка часто не було вдома, а Джолін… вона любила порозважатися. Ще й як. От він і перетворився на Отелло. Якось він сказав їй, що як зловить із кимось, то переламає їй руки та обличчя підрихтує. Можеш уявити, як їй жилося? Чоловік приходить до тебе й каже: «Ну, сонечко, буду відчалювати. Поцілуй-но мене, а тоді погоцаємося на сіні. О, мало не забув: якщо повернусь і хтось скаже, що ти пустувала в мене за спиною, я переламаю тобі обидві руки та лице підправлю».

— Ага, не дуже.

— Та за деякий час вона зустрілася з одним парубком, — вела далі Люсі. — Він був помічником фізрука в школі Бьорлінгтона. Никалися, раз по раз озираючись. Не знаю, чи її чоловік приставив за ними якогось шпигуна, та за деякий час це вже не мало значення. За деякий час Джолін почала сипатися. Могла подумати, що якийсь чолов’яга на автобусній зупинці — друг її чоловіка. Шарахалася від комівояжерів у дешевеньких готелях. Боялася, навіть якщо цей готель у штаті Нью-Йорк. Трусилася й тоді, коли вони з Гербом питали якогось копа, як проїхати до зони відпочинку, — раптом це той самий шпигун? Грюкали двері — вона зойкала. Чулися кроки на сходах — підскакувала. Аж до такого дійшло. Гербові стало страшно, і він її кинув. Та боявся він не її чоловіка, а саму Джолін! І коли її чоловік уже мав повернутися додому, у неї стався нервовий зрив. А все через її надмірну любов до забавок у ліжку… і через його страшні ревнощі. Надін нагадує мені Джолін. І мені її шкода. Не скажу, що вона мені дуже подобається, та мені справді її шкода. Вигляд вона має геть кепський.

— Хочеш сказати, що Надін боїться мене так само, як Джолін боялася свого чоловіка?

— Можливо, — сказала Люсі. — Та от що тобі скажу: де б не був чоловік Надін, він точно не з нами.

Ларрі нервово засміявся.

— Нам слід повертатися. Треба поспати. Завтра буде важкий день.

— Так, — кивнула Люсі.

Їй подумалося, що він не зрозумів ані слова, і зненацька вона вмилася слізьми.

— Гей, — прошепотів Ларрі. — Гей…

Він спробував її пригорнути, та Люсі відмахнулася від його руки.

— Можеш не перейматися! Ти й так отримуєш від мене, що хочеш!

У ньому лишилося вдосталь від старого Ларрі, щоб він замислився, чи долине її голос аж до табору.

— Люсі, до цього тебе ніхто не силував, — похмуро промовив він.

— Ох, який же ти тупий! — крикнула вона та вдарила його кулаком по стегну. — От скажи, Ларрі, чого мужики такі тупі? На пальцях усе пояснювати. Ні, руки ти мені не викручував. Я ж не Надін. Та й навіть якби ти викручував їй руки, вона б однаково плюнула тобі в око та ноги стулила. У чоловіків є багато прізвиськ для таких, як я, — чула, що ними розписують громадські вбиральні. А справа лиш у тому, що хочеться когось теплого, щоб і самій зігрітися. Хочеться любові. Невже це так кепсько?

— Ні. Зовсім ні. Однак, Люсі…

— Однак ти в це не віриш, — пхекнула вона. — Тому ганяєшся за міс Нечіпахою, а коли кортить позайматися горизонтальним джазом, Люсі завжди під рукою.

Він сидів і мовчки кивав. Вона говорила щиру правду. Та він був надто стомлений і замучений, щоб спробувати переконати її в протилежному. Люсі це помітила — вираз її обличчя пом’якшав, і вона обійняла його.