Розділ без назви (1)

— Не квакай, любчику, я сам тобі все скажу, блядь. Усе як має бути. Ну, погнали.

Та далеко вони не від’їхали. Купе Пацана зупинилося назавжди п’ятнадцять хвилин по тому. За вісімнадцять сотень миль від точки відправки в Шеверпорті, штат Луїзіана.

— Не вірю очам, — сказав Пацан. — Не вірю… йобаним… ОЧАМ!

Він розчахнув двері й вискочив на дорогу, стискаючи в лівиці на чверть повну пляшку «Ребел єллу».

— ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ! — лютував Пацан, витанцьовуючи у своїх чоботах із гротесково високими каблуками — мініатюрний божок руйнації, землетрус у пляшці. — ГЕТЬ З МОЄЇ ДОРОГИ, ДОВБОЙОБИ, ВИ ВСІ МЕРТВІ, ВАМ УСІМ МІСЦЕ НА ЙОБАНОМУ ЦВИНТАРІ, НЄХУЙ ВАМ РОБИТИ НА МОЇЙ, БЛЯДЬ, ДОРОЗІ!

Він жбурнув пляшку «Ребел єллу», і вона полетіла, перекидаючись і розбризкуючи янтарні краплі. Пляшка розбилася на сотню скалок об бік старого «порше». Пацан стояв на непевних ногах і мовчки відхекувався.

Цього разу проблема була не такою простою, як звичайний затор із чотирьох автівок. Цього разу проблема поширилася на всю дорогу. Посеред магістралі пролягала бугриста розділова смуга в десять ярдів[49] завширшки, і, певне, двійка-купе могла б перебратися з одного боку дороги на інший, та обидві артерії перебували в однаковому стані: машини зібралися на чотирьох смугах дороги в шість рядів і стояли бампер у бампер, крило до крила. Узбіччя було загачене незгірш за саму магістраль. Попри те що розділова смуга заросла травою і каміння випирало з ґрунту, наче зуби дракона, деякі водії намагалися скористатися й нею. Можливо, деяким чотирипривідним машинам на високих підвісках і пощастило там проїхати, та наразі розділова смуга скидалася на автомобільне кладовище з пожмаканого металобрухту на колесах. Здавалося, ніби всіх водіїв охопило масове божевілля, і вони вирішили влаштувати на I-70 перегони на виживання[50] чи навіжену джимхану[51]. «Скелясті гори, колорадська вишина. Дощить автівками — так плачуть небеса», — подумалося Чуваку-Сміттєбаку. Він мало не гигикнув і поспіхом закрив рота рукою. Якби Пацан почув хихотіння, Сміттєбак уже б ніколи не засміявся.

Пацан рушив назад. Високі каблуки клацали асфальтом, акуратно зачесане волосся блищало на сонці. Обличчя в нього стало, як у карликового василіска. Від люті очі вилізли з орбіт.

— Тачку свою я, блядь, не кину, — сказав він. — Чув мене? Не кину. Ану воруши булками, Сміттєбаче. Сходи подивись, на скільки розтягнувся цей затор йобаний. Може, там вантажівка перекинулася абошо. Бо назад ми хер вернемось. Узбіччя там уже нема, а краля моя не літає. Та якшо там просто вантажівка заглухла — по барабану. Заскакуватиму до цих пердовозок по черзі й спускатиму з обриву на хуй. Мені це під силу, і краще б ти повірив у цю хуйню-муйню. Уперед, синку.

Сміттєбак не став сперечатися. Він обережно рушив уперед, петляючи між щільно припасованих автівок, ладний щомиті пригнути голову й кинутися бігти — раптом Пацан почне стріляти? Та цього не сталося. Коли Сміттєбак відійшов на безпечну відстань (тобто опинився там, де куля Пацана його не дістане), він виліз на цистерну якоїсь вантажівки та озирнувся назад. Пацан, цей мініатюрний гопник із пекла, завдяки відстані в півмилі дійсно набув лялькового розміру. Він стояв, прихилившись до крила своєї купешечки, та цмулив віскі. Чувак-Сміттєбак хотів помахати йому, та вирішив, що це погана думка.

——

Того ранку Чувак-Сміттєбак вирушив у путь о десятій тридцять за гірським часом[52]. Просувався він повільно — йому часто доводилося дряпатися капотами й дахами машин, так щільно вони стояли, — і коли він дійшов до першої таблички з написом «ТУНЕЛЬ ЗАКРИТО», було вже чверть на четверту дня. За цей час він покрив миль з дванадцять. Дванадцять миль… небагато як для чоловіка, який перетнув двадцять відсотків країни верхи на велосипеді. Та, враховуючи перешкоди на дорозі, Сміттєбак вірив, що дванадцять миль — це досить круто. Він міг давно повернутися й сказати Пацану, що тут не проїхати. Ну, якби він узагалі мав намір повертатися. Ясна річ, робити він цього не збирався. Чувак-Сміттєбак не зачитувався книжками з історії (після електрошокової терапії читати зробилося важкувато), і він міг не знати, що в давнину королі з імператорами часто вбивали гінців із поганими новинами, просто зі злості. Йому було досить і власного знання: він достатньо надивився на Пацана, щоб не сумніватися — бачити він його більше не хоче.

Він стояв, роздивляючись чорні літери на помаранчевому ромбі дорожнього знака. Його збили, і тепер він лежав під колесом машини, яка могла бути найстаршим у світі «юґо»[53]. «ТУНЕЛЬ ЗАКРИТО». Який ще тунель? Сміттєбак замружився, прикривши очі рукою, і йому здалося, що він дещо побачив. Він пройшов ще триста ярдів, у разі потреби перелазячи через автівки, доки не дістався до страшного місива з розбитих автомобілів і людських трупів. Деякі авто з вантажівками згоріли до самих каркасів. Серед них виднілося багато армійських машин. Чимало трупів були вдягнені в камуфляжну форму. За цим побоїщем (Сміттєбак не сумнівався, що тут сталася сутичка) продовжувався затор. А далі дорога зникала в двох соплах того, що, коли вірити велетенській таблиці, прикрученій до природного каменю, називалося тунелем Ейзенхауера.

З калатанням серця Сміттєбак підійшов ближче. Він не знав, як діяти далі. Ті два врізані в скелю сопла лякали його, і коли він наблизився до них, його переляк перетворився на справжній страх. Він би чудово зрозумів почуття Ларрі Андервуда, коли той дивився на тунель Лінкольна, — у ту мить вони, самі того не відаючи, побраталися, адже відчували точнісінько однаковий жах.

Головна відмінність полягала в тому, що хідник у тунелі Лінкольна встановили вище від дороги, а тут він був таким низьким, що деякі автівки намагалися ним скористатися — багато машин завмерло з однією парою коліс на тротуарі. Тунель був дві милі завдовжки. Крізь нього можна було пробратися лише повзком — від машини до машини, у цілковитій темряві. На це пішла б не одна година.

Чувак-Сміттєбак відчув, як усередині все обірвалося.

Він ще довго витріщався на тунель. Більш ніж місяць тому Ларрі Андервуд зайшов до свого тунелю попри крижаний страх. Після тривалих роздумів Чувак-Сміттєбак розвернувся й рушив назад, до Пацана. Його плечі обвисли, кутики губ тремтіли. Розвернувся він не тому, що попереду не передбачалося нормальної доріжки, не через довжину тунелю — Сміттєбак усе життя прожив в Індіані й навіть не уявляв, скільки тягнеться тунель Ейзенхауера. Ларрі Андервуда штовхав уперед (а то й контролював) його фірмовий егоїзм і звичайне бажання вижити: Нью-Йорк — це острів, і Ларрі мусив з нього вибратися. Тунель був найшвидшим для цього способом. Тож він збирався пройти його якомога швидше і зробив це так, як пив бридкі ліки: закривав носа й хутенько ковтав. А Чувак-Сміттєбак був побитим створінням: він звик приймати удари долі та власної незбагненної натури… і робив це однаково — схиливши голову. А зустріч із Пацаном позбавила його залишків мужності — можна сказати, що цей катаклізм промив йому мозок. Його мчали на швидкостях, на яких людей хапають інсульти. Йому погрожували смертю, якщо він не вип’є бляшанку пива за раз або ж вип’є та зблює. Його ґвалтували дулом револьвера. Його мало не скинули просто з обриву, з висоти в тисячу футів. Тож чи міг він нашкребти достатньо хоробрості, щоб проповзти дірою, пробуреною в підніжжі гори, темною дірою, у якій йому могли трапитися бозна-які страхіття? Чи міг він наважитись на таке після всього пережитого? Не міг. Може, інші й могли б, та тільки не він, не Чувак-Сміттєбак. І в думці про те, щоб вернутися назад, крилася певна логіка. Так, то була логіка скривджених і напівбожевільних, однак вона мала свою химерну принадливість. Сміттєбак перебував не на острові. Якщо йому доведеться повертатись і йти аж до вечора наступного дня, щоб знайти обхід, він це зробить. Так, йому доведеться пробиратися повз Пацана, однак Сміттєбак гадав, що Пацан міг передумати та забратися геть попри всі заяви. Або ж міг напитися в зюзю. Міг навіть (хоча й Сміттєбак дуже сумнівався, що йому коли-небудь так неймовірно поталанить) просто сконати. У найгіршому випадку, якщо Пацан досі там, чекає та пильнує, Сміттєбак міг посидіти в схованці, доки стемніє, тоді прокрастися повз нього, наче

(тхір)

якась дрібна тваринка. А потім він прямуватиме на схід, доки не знайдеться потрібна дорога.

Назад верталося швидше. Чувак-Сміттєбак дійшов до цистерни, з якої востаннє бачив Пацана та його славетне купе-двійку. Цього разу він не виліз нагору, де б його силует виразно виднівся на фоні вечірнього неба. Натомість поповз далі навколішки, від машини до машини, намагаючись не шуміти. Пацан міг бути на варті. З такими, як Пацан, ніколи не можна бути певним… і краще не ризикувати, щоб боком не вилізло. Сміттєбак зловив себе на тому, що даремно не прихопив гвинтівку одного з мертвих солдатів, хоча зброю навіть у руках не тримав. Він повз далі. Камінчики болюче впиналися в його руку-клешню. Була вже восьма година, і сонце спустилося за гори.