Розділ без назви (1)

Мікроавтобус посунувся ще на три дюйми. З лоба Сміттєбака струменів піт. Він забіг до його очей і пік їх, наче тепле мастило.

— Он-де рулить Джонні, однояйко Джонні, хер-зі-жменьку, та він прямує просто… на ро-де-О! — співав Пацан. — Алеманда — хвиць, алеманда — то…

Пісня обірвалася, як гнилий мотузок. Чувак-Сміттєбак перелякано озирнувся. Пацан зіскочив із пасажирського сидіння «остіна». Сміттєбак бачив його профіль — той стояв і дивився на зустрічні смуги. Там за дорогою здіймався кам’янистий, порослий чагарниками схил, що затуляв півнеба.

— А це що за хуйня? — прошепотів Пацан.

— Я нічого не ч…

А тоді й він почув: на протилежному боці магістралі шурхотіли камінці. Раптово та в усіх барвах Сміттєбакові згадався сон, що снився йому цієї ночі. У нього похолола кров, і з рота випарувалася вся слина.

— Хто там?! — крикнув Пацан. — Ану озвись! Озвись, чорт забирай, а то я стріляю!

І до нього таки озвалися, та не людським голосом. Хрипкою сиреною до нічного неба зринуло виття — спершу воно наростало, а тоді різко стишилося до горлового рику.

— Святий Боже! — зойкнув Пацан несподівано писклявим голосом.

Схилом по той бік дороги спускалися худі, сірі гірські вовки — вони пробиралися між автівок і перетинали розділову смугу: очі палали червоним, із роззявлених пащек бігла слина. Їх було понад дві дюжини. Охоплений екстазом жаху, Сміттєбак знову нацюняв у штани.

Пацан вийшов з-за хвоста «остіна», звів револьвери та відкрив вогонь. З дул виривалися язички полум’я, звук пострілів котився луною і відскакував назад, відбиваючись від гірських схилів — здавалося, що стріляє не одна людина, а ціла артилерія. Чувак-Сміттєбак скрикнув і встромив у вуха вказівні пальці. Нічний вітерець розігнав свіжий, насичений і гарячий пороховий дим. Його ніс защипало ароматом кордиту.

Вовки наближалися. Вони не поспішали, але й не зволікали, рухаючись швидкою ходою. Їхні очі… Чувак-Сміттєбак зрозумів, що не може відвести від них погляду. То були не звичайні вовчі очі, у цьому він не сумнівався, — то були очі їхнього Повелителя. Їхнього Повелителя і його Повелителя. Раптом Сміттєбак згадав свою молитву, і страх щез. Він розкоркував вуха. Промежиною ширилася мокра пляма, та байдуже. Його губи розтяглися в усмішці.

Пацан спорожнив обидва револьвери, поклавши трьох вовків. Навіть не спробувавши перезарядити зброю, він повернув її в кобури й розвернувся на захід. На правій стороні дороги з’явилося ще трохи вовків: вони петляли поміж темних силуетів мовчазних автівок, наче пасма пошматованого туману. Одна з тварин задерла морду до неба й завила. До її крику долучився другий вовк, до другого — третій, а до третього — цілий хор. А тоді вони продовжили наступ.

Пацан позадкував. Тепер він уже намагався перезарядити один револьвер, та пальці не слухались, і патрони сипалися на асфальт. Раптом він здався. Револьвер випав з його руки та дзенькнув об дорогу. Наче за сигналом, вовки кинулися до нього.

Пацан пронизливо заверещав, розвернувся та чкурнув до «остіна». На ходу він згубив другий револьвер — зброя випала з низької кобури та заскакала асфальтом. З низьким, рипучим гарчанням найближчий до Пацана вовк кинувся до нього в ту ж мить, як він пірнув до «остіна» та загрюкнув дверцята.

Він ледве встиг. Вовк гарчав, скакав на двері та крутив жаскими палаючими очима. До нього приєдналися його побратими, і за кілька секунд вони оточили машину. Зсередини «остіна» визирало маленьке, кругле обличчя Пацана, подібне до білого повного місяця.

Низько нахиливши трикутну голову, до Чувака-Сміттєбака рушив один з вовків. Його очі палали, як протитуманні вогні.

За тебе — життя…

Весь страх вивітрився. Сміттєбак рушив назустріч тварині. Він простяг обсмалену руку, і вовк лизнув її. Хижак сів, обкрутивши задні лапи пишним, однак обскубаним хвостом.

Пацан витріщався на нього з відвислою щелепою.