Розділ без назви (1)

— Сміттєбачку, я тебе вб’ю, — сказав він усміхаючись. — Заберу твоє сране життя. Та спершу ми прошвирнемося до затору, повз який протиснулися вранці. Спихнеш мікроавтобус з обриву. А тоді я вернуся та пошукаю об’їзд. Свою тачку я, блядь, не кину, — роздратовано додав він. — Нізашо, нізаяк.

— Прошу, не вбивай, — прошепотів Сміттєбак. — Будь ласочка, не треба.

— От спихнеш з обриву той «фольксваґен» менш ніж за п’ятнадцять хвилин, — тоді подумаю, — сказав Пацан. — Віриш у цю хуйню-муйню?

— Так, — кивнув Сміттєбак.

Та він подивився в ті надприродно блискучі очі як слід і не повірив Пацанові ані на крихту.

Вони рушили назад до затору — Чувак-Сміттєбак чвалав попереду, ледве переставляючи гумові ноги. Пацан дріботів за ним, і його шкіряна куртка м’яко рипіла потаємними складками. На його лялькових губах була примарна, мало не ласкава усмішка.

——

Коли вони опинилися біля затору, сутінки вже майже скінчилися. Мікроавтобус «фольксваґен» лежав на боці. Трупів його трьох-чотирьох пасажирів, що перетворилися на плетиво з рук-ніг, було майже не видно — і слава Богу. Пацан пройшов повз машину й зупинився на краю дороги, роздивляючись місце, яким вони протиснулися з десять годин тому. Один зі слідів від купешечки досі був там, а інший обвалився разом з узбіччям.

— Нє-а, — виніс вердикт Пацан. — Нізащо тут не проїдемо, як булками не поворушимо та нічо не посунемо. Не квакай, я сам тобі все скажу.

Чувак-Сміттєбак подумав, чи не кинутися вперед і не спробувати зіштовхнути Пацана з обриву. Наступної миті Пацан розвернувся. Його настовбурчені револьвери невимушено цілили Сміттєбакові в живіт.

— Чуєш, Сміттєбачку. Бачу, недобре замислив. І не думай віднікуватись. Наскрізь тебе бачу.

Сміттєбак навіжено захитав головою.

— Пильнуй, Сміттєбачку. Схибиш — і тобі срака. Ану штовхай того «фольца». У тебе п’ятнадцять хвилин.

Біля посіченої розділової смуги стояв «остін». Пацан відкрив пасажирські дверцята, невимушено висмикнув із сидіння-ківшика[55] роздутий труп дівчинки-підлітка (її лівиця лишилася в нього в руці, і він байдуже віджбурнув її з виглядом чоловіка, який догриз до кінця індичу гомілку) та сів на її місце, звісивши ноги з машини. Він весело махнув револьвером до згорбленої, тремтячої постаті Чувака-Сміттєбака.

— Час спливає, любий друже.

Він закинув голову та затягнув пісню.

— О-о… он-де рулить Джонні, однояйко Джонні, хер-зі-жменьку, та він прямує просто… на ро-де-О… отак, Сміттєбаче, хуй плаксивий, прискорюйся, — лишилось дванадцять хвилин… нозі в галоп, алеманда — хвиць, алеманда — топ…[56]

Сміттєбак притулився до мікроавтобуса. Підігнув ноги та штовхнув. «Фольксваґен» підсунувся на дюйм-два до урвища. У його серці знову розцвіла надія, цей незнищенний бур’ян людської душі. Пацан був людиною ірраціональною, імпульсивною. Карлі Єйтс і його друзяки-більярдисти сказали б, що він скаженіший од туалетного щура. Можливо, якщо в нього дійсно вийде скинути мікроавтобус із обриву та звільнити дорогу для дорогоцінного Пацанового купе, цей псих збереже йому життя.

Можливо.

Він нагнув голову, схопився за бік «фольксвагена» та штовхнув щосили. У недавно обсмаленій руці спалахнув біль, і Сміттєбак знав, що нова та вразлива шкіра скоро порепається, і тоді біль перетвориться на справжню муку.