Розділ без назви (1)

——

Світанок торкався обрію.

Вони сиділи за столом на кухні в Ларрі, пили каву. Була за десять хвилин п’ята, коли Френ підійшла з коридору і стала у дверях. Її обличчя припухло від сліз, але йшла вона не кульгаючи. Дійсно, вона була зцілена.

— Здається, вона відходить, — промовила Френ.

Вони ввійшли, Ларрі обіймав Люсі.

У диханні матінки Ебіґейл з’явився важкий, гулкий хрип, жахливо подібний до ознак супергрипу. Вони мовчки стали навколо її ліжка, сповнені страху та глибокого трепету. Ральф був переконаний, що в кінці щось станеться, що чудо Господнє постане перед ними в усій наготі й відкритості. Вона зникне у спалаху світла — і Бог забере її на небеса. А може, вони уздріють її дух, преображений у світло, який вилетить у вікно й полине в небо.

Але врешті вона просто померла.

Був єдиний останній подих — останній з мільйонів. Вона вдихнула, потримала в собі повітря і випустила його. І її груди вже не піднялися.

— Усе… — пробурмотів Стю.

— Помилуй, Господи, її душу, — промовив Ральф, якому вже не було страшно. Він схрестив матінці Ебіґейл руки на грудях, і на неї впали його сльози.

— Я піду, — раптом сказав Ґлен. — Вона має рацію. Біла магія. Ото й усе, що нам лишається.

— Стю! — прошепотіла Френні. — Будь ласка, Стю, відмовся!

Вони подивилися на нього. Усі.

«…маєш вести ти, Стюарте».

Він подумав про Арнетт, про стару машину Чарльза Д. Кемпіона з її смертельним вмістом, яка влетіла на заправку Білла Гепскомба злою скринькою Пандори. Подумав про Денніджера і Дейца, про те, як вони в нього почали асоціюватися з усміхненими медиками, які йому без кінця брехали, і його дружині теж про її стан — та, мабуть, обманювали й себе. І головне, він подумав про Френні. І про слова матінки Ебіґейл: «Цього Бог від вас хоче».

— Френні, — сказав він. — Я маю йти.

— І загинути… — вона люто, майже з ненавистю подивилася на нього, а потім на Люсі, немов шукаючи підтримки. Але Люсі завмерла і була десь далеко — допомоги від неї було годі сподіватися.

— Якщо ми не підемо, то загинемо, — мовив Стю, наче намацуючи потрібні слова. — Вона мала рацію. Якщо будемо зволікати, настане весна. І що далі? Як ми його будемо зупиняти? Ми не знаємо. У нас немає відповіді. І не було. Та й ми, як страуси, засунули голови в пісок. Ми не маємо способу його зупинити, крім того, що Ґлен каже. Біла магія. Чи сила Божа.

Вона гірко заплакала.

— Френні, не треба… — промовив він і спробував узяти її за руку.