Розділ без назви (1)

— Нам зараз до Ларрі треба.

— Знаю, — але вона все одно тримала його, навіть ще міцніше. — Скажи, що мене кохаєш.

— Ну ти ж знаєш.

— Знаю, але скажи. Я хочу це почути.

Він узяв її за плече:

— Френ, я кохаю тебе.

— Дякую, — сказала вона і притулилася щокою до його плеча. — Отепер я, мабуть, зможу попрощатися. Гадаю, зможу тебе відпустити.

Вони обнялись у понівеченому дворі.

Розділ 60

Вона і Люсі дивилися на недраматичний початок їхньої виправи з порога будинку Ларрі. Четверо мандрівників якусь мить постояли на тротуарі — ні рюкзаків, ні спальників, ні приладдя… як сказано. Усі перевзулися в міцні похідні черевики.

— Бувай, Ларрі, — сказала Люсі. Її обличчя було зовсім біле.

— Пам’ятай, Стюарте, — мовила Френ. — Не забудь своєї клятви!

— Так, пам’ятатиму.

Ґлен заклав пальці в рот і свиснув. Коджак, який щойно досліджував каналізаційні ґрати, прибіг до нього.

— То ходімо, — сказав Ларрі. Він був такий самий блідий, як і Люсі, а очі в нього блищали якось по-особливому, майже світилися. — Поки в мене нерви не здали.

Стю послав Френ повітряний поцілунок крізь кулак: такого він, здається, не робив відтоді, коли мама проводжала його на шкільний автобус. Френ помахала йому. До її очей знову підступили пекучі сльози, але вона не дала їм пролитися. Вони почали свій шлях. Просто пішли. Коли вони відійшли приблизно на півкварталу, десь заспівав птах. Полуденне сонце було тепле й недраматичне. Четвірка дійшла до краю кварталу. Стю розвернувся і знову помахав. Ларрі теж. Френ і Люсі помахали їм. Чоловіки перейшли вулицю. Вони вже пішли. Здавалося, що Люсі ось-ось стане погано від розлуки і страху.

— Боже мій, — сказала вона.

— Ходімо в хату, — сказала Френ. — Я чаю хочу.

Жінки зайшли в дім. Френ поставила чайник. Вони почали чекати.

——