Розділ без назви (1)

— Ні, — прошепотіла Френ. — Цього не буде.

— Матінко, — голосом-карканням прохрипів Ґлен. Прокашлявся. — Матінко, нам не «відкривається», якщо ви розумієте, про що я. Ми… на нас немає такого, як на вас, благословення близькості з тим, хто це все контролює. Це просто не для нас. Френ має рацію. Якщо ми туди підемо, нас уб’є, можливо, перший-ліпший його патруль.

— Чи ти не маєш очей? Ти щойно бачив, як Бог зцілив Френ через мене. Невже ти думаєш, що Його план — це щоб вас застрелив останній посіпака Князя Темряви?

— Але ж, матінко…

— Ні, — вона здійняла руку, відмахуючись від його слів. — Не мені з тобою сперечатися чи переконувати, мені треба просто донести до вас, який у Бога план на вас. Слухай, Ґлене.

І раптом із вуст матінки Ебіґейл пролунав голос Ґлена Бейтмана — злякавши всіх і змусивши Френ із тихим скриком відсахнутися до Стю.

— Матінка Ебіґейл називає його Паросток Сатани, — почувся сильний чоловічий голос, який невідь-як зародився в змарнілих грудях старенької і вийшов з її беззубого рота. — Може, він просто останній чаклун раціональної думки, який гострить на нас технічну зброю. А може, він — дещо більше, значно темніше. Я знаю тільки те, що він існує, і вже не вірю, що соціологія, психологія чи ще якась «ологія» покладе йому кінець. Гадаю, що тільки біла магія…

Ґлен так і роззявив рота.

— Чи це правда, чи це слова брехуна? — спитала матінка Ебіґейл.

— Не знаю, чи це правда, але це мої слова, — тремтячим голосом відповів Ґлен.

— Вір. І ви всі вірте. Ларрі… Ральфе… Стю… Ґлене… Френні. От особо ти, Френні. Вір — і слухайся слова Божого.

— У нас є вибір? — гірко й різко спитав Ларрі.

Матінка здивовано розвернулася до нього.

— Вибір? Завжди є вибір. У Бога так прийнято. Ваша воля й далі вільна. Робіть як хочете. Ніхто вас у кайдани не закував. Але… цього Бог від вас хоче.

Знову впала тиша, мов глибокий сніг. Урешті її порушив Ральф.

— Ну що, в Біблії написано, як Давид уколошкав Голіафа, — мовив він. — Я піду, коли ви кажете, що так треба, матінко.

Вона взяла його за руку.

— І я, — сказав Ларрі. — І я піду. Добре.

Він зітхнув і приклав руки до лоба, наче в нього боліла голова. Ґлен відкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг, бо в кутку почулося важке, зболене зітхання і глухе падіння.

То була Люсі, про яку всі забули. Вона знепритомніла.