Розділ без назви (1)

— Ти підеш сам, Томе. Просто на захід. Знаєш, де захід?

— Де сонце заходить.

— Так. І якщо тебе спитають, чого ти там, кажи: «Мене вигнали з Вільної зони…»

— Вигнали. Вигнали Тома. Виставили з міста.

— …за те, що я дурник…

— Тома вигнали за те, що він дурник.

— …щоб ти жінку якусь не взяв, а вона дітей-дурнів не привела.

— Дітей-дурнів, як Том.

У Стю живіт викручувало на всі боки. Він почувався як праска, що з якогось дива навчилася пітніти. Його наче накрило жахливим, болючим похміллям.

— А тепер повтори, що треба казати на заході.

— Вони прогнали Тома за те, що він дурник. Боже мій, прогнали! Вони боялися, що він візьме жінку, отак, пісюном у ліжку. І вона наплодить дурнів.

— Усе правильно, Томе. Отже…

— Вигнали мене, — сказав він тихо, згорьовано. — Вигнали Тома з його чудового будиночка, на вулицю…

Стю протер очі тремтячою рукою. Поглянув на Ніка. Лице двоїлося, троїлося перед ним.

— Ніку, я не знаю, як закінчувати, — безпорадно мовив він.

Нік поглянув на Ральфа. Ральф, блідий, як віск, тільки струснув головою.

— Закінчуйте, — несподівано попросив Том. — Не лишайте мене тут у темряві.

Над силу Стю продовжив.

— Томе, знаєш, який із себе повний місяць?

— Так… Великий, круглий.