Розділ без назви (1)

На кавовому столику стояв великий пінопластовий пожежний гідрант. На підвіконні — так, щоб відбивати сонячні промені й кидати сині зблиски на стіни, — стояла мигалка від поліцейської машини.

Том провів їх усім будинком. Унизу кімната для розваг була повна опудал птахів і звірів, що їх Том знайшов у майстерні таксидерміста: він розвісив пташок на майже невидимому тонкому дроті — і вони наче літали під стелею: сови, яструби і навіть лисий орел, поточений міллю і без одного жовтого скляного ока. A лісовий бабак стояв на задніх ногах в одному кутку, ховрах — у другому, у третьому — скунс, у четвертому — тхір. Посеред кімнати стояв койот, наче стежив за всією дрібнішою звіриною.

Поруччя сходів були обгорнуті червоними й білими стрічками самоклейки, як смугастий стовп — знак перукарні[104]. Коридор нагорі прикрашали також розвішені на тонкому дроті ретро-літаки, здебільшого військові: «фоккери», «SPAD», «юнкерси», «спітфаєри», «зеро», «месершміти». Підлога у ванній була пофарбована в густо-синій колір: на ній містилася багата Томова колекція корабликів, що плавали емалевим морем навколо чотирьох білих островів і одного білого материка: ніжок ванни і нижньої частини унітаза.

Урешті Том провів їх униз, у вітальню і посадив під колажем із кредитних карт перед об’ємною картиною, на якій були зображені Джон і Роберт Кеннеді на тлі золотавих хмар. Унизу було написано: «Брати разом на небесах».

— Вам подобається, як Том прикрасив? Як вам? Гарно?

— Дуже гарно, — сказав Стю. — Атож. А оті птахи внизу… вони тобі ніколи на нерви не діють?

— Боже мій, ні! — щиро здивувався Том. — У них же всередині тирса!

Нік дав записку Ральфові.

— Томе, Нік хоче знати, чи ти не проти знову пройти гіпноз. Як тоді, коли Стен його тобі робив. Цього разу це не забава, це важливо. Нік каже, що пізніше пояснить, для чого це потрібно.

— Давай, — сказав Том. — Ти-и-и… засина-аєш… засина-аєш… ага?

— Саме воно, — відказав Ральф.

— Ти знову хочеш, щоб я на годинник подивився? Я не проти. Коли ото його гойдаєш туди-сюди? Ти-и-и… засина-аєш… — Том із сумнівом подивився на них. — Тільки щось я не засинаю. Боже, ні. Я вчора рано ліг. Том Каллен завжди лягає рано, бо телевізор не показує.

Стю спокійно сказав:

— Томе, ти б хотів побачити слона?

Том одразу заплющив очі. Голова в нього похилилася на груди. Дихання стало довгим, повільним. Стю з величезним здивуванням дивився на це. Нік сказав йому цей пароль, але Стю не знав — вірити чи не вірити, що воно спрацює. А вже такої швидкості дії точно не очікував.

— Просто як курці голову під крило сховали, — чудувався Ральф.

Нік дав Стю готовий сценарій на цей випадок. Стю довгим поглядом подивився на Ніка. Нік глянув на нього, серйозно кивнув, щоб Стю продовжував.

— Томе, ти мене чуєш? — спитав Стю.

— Так, я тебе чую, — сказав Том таким голосом, що Стю аж подивився на нього.

Голос не був звичайним голосом Тома, але чим він відрізнявся, Стю точно визначити не міг. Це нагадало йому випадок із життя, коли він у вісімнадцять років закінчував школу. Перед церемонією випуску вони з хлопцями сиділи в роздягальні, він із цим хлопцями ходив до школи… ну, щонайменше з чотирма від першого дня в першому класі, а з рештою — не набагато менше. І на мить він раптово побачив, як сильно змінилися їхні обличчя між отими далекими днями — і цією миттю прозріння, коли він стояв у роздягальні з випускними мантіями в руках. Від зміни, що постала перед його очима, він здригнувся — здригнувся і зараз. Ті обличчя, що він тоді бачив, стали вже не дитячими… але й ще не чоловічими. То були обличчя на якійсь перехідній стадії, точно на межі двох станів. І цей голос, що йшов із сутінкового краю підсвідомості Тома Каллена, нагадував ці лиця, тільки був нескінченно печальніший. Стю подумав: це голос чоловіка, якого навіки відцурались.