Розділ без назви (1)

Цей жарт викликав дружний регіт в усіх (і в Судді теж), крім Гарольда. Обличчя зранку в нього було сіре і якесь схудле, наче він погано спав. Та, власне, він і не спав. Надін дотримала слова — цієї ночі він здійснив кілька своїх мрій. Мокрих снів, скажімо так. Він уже нетерпляче передчував вечір, і жарт Вейзака про порнографію міг викликати в нього хіба що легку усмішку — адже тепер він мав безпосередній досвід. Коли він пішов, Надін спала. Перед тим як вони близько другої години лягли спати, вона сказала, що хоче почитати його книгу. Він дозволив. Можливо, він тепер у її владі — але в Гарольда в голові усе так мішалося, що він нічого точно не міг сказати. Але нічого кращого він у житті ще не писав, і тут вирішальним чинником було його бажання — ні, потреба. Його потреба, щоб хтось іще прочитав, пережив, оцінив його гарну роботу.

Тепер Келлоґґ висунувся з кабіни і сказав Судді:

— Бережіться там, батьку. Добре? Зараз на дорогах усякі лазять.

— Лазять, справді, — з дивною усмішкою відповів Суддя. — І справді берегтимуся. Гарного дня, панове. І вам теж, містере Вейзаку.

Знову всі засміялись, і машини роз’їхалися.

——

Суддя на Денвер не поїхав. Докотивши до траси 36, він рушив по ній прямо, а далі трасою номер 7. Ранкове сонце було ясне й лагідне, і на цій другорядній дорозі, стояло не так багато машин, щоб перекрити рух. У Брайтоні вже стало гірше; у якийсь момент він узагалі мусив з’їхати з дороги і шкільним футбольним полем обминути колосальний затор. Він їхав на схід, доки не побачив поворот на трасу I-25. Праворуч ішла дорога на Денвер. Натомість Суддя повернув ліворуч — і рушив обережно, тримаючи ногу на педалі. Проїхавши півдороги вниз, він виставив нейтральну передачу і знову подивився ліворуч, на захід, де Скелясті гори спокійно розкинулися під блакитним небом і біля їхнього підніжжя лежав Боулдер.

Він сказав Ларрі, що застарий для пригод, і хай його Бог береже, але все-таки тут Суддя покривив душею. Його серце вже двадцять років не билось у такому жвавому ритмі, повітря не було таким солодким, кольори — такими яскравими. Він їхатиме трасою I-25 до Шаєнна, а тоді — на захід, хай там що чекає на нього по той бік гір. Його висушена роками шкіра, однак, від цієї думки трохи вкривалася сиротами, попід нею бігли мурашки. Трасою I-80 на захід, до Солт-Лейк-Сіті, а тоді через Неваду до Рено. Потім він знову забере на північ, але то вже не так важливо. Адже десь між Солт-Лейк-Сіті і Рено, а то й раніше, його зустрінуть, допитають, а потім, може, відправлять іще кудись, де допитають знову. І в котромусь із цих місць його, певне, будуть запрошувати.

Може, він і побачить самого темного чоловіка — це не так уже й неможливо.

— Ну, давай, старий, — тихо сказав він собі.

Він натис педаль і поволі рушив до в’їзду на платне шосе. На північ ішло три смуги, усі порівняно чисті. Як він і очікував, затори й численні аварії в Денвері ефективно перекрили дорожній рух. А от на другому боці машини стояли густо: ці бідні дурники їхали на південь у сліпій надії, що там буде краще. Але тут проїхати було нормально. Принаймні поки що.

Суддя Фарріс рушив уперед, радіючи, що все почалося. Уночі йому погано спалося. Але цієї ночі, під зірками, надійно загорнувши своє старе тіло у два спальники, він відіспиться. Суддя замислився, чи побачить він Боулдер знов, і подумав, що його шанси невеликі. А проте його переповнювало радісне збудження.

То був один з найкращих днів у його житті.

——

Раніше того ж ранку Нік, Ральф і Стю рушили мотоциклами в північну частину Боулдера, де сам-один мешкав Том Каллен. Серед «старожилів» Боулдера будинок Тома вже перейшов у розряд місцевих цікавин. Стен Ноґотний казав, мовляв, тут немовби католики, баптисти, адвентисти Сьомого дня разом із демократами і членами секти «Церква Об’єднання» створювали релігійно-політичний Диснейленд.

Перед будинком на газоні стояв дуже химерний набір статуй. Тут було з десяток Дів Марій, деякі з них ніби годували цілу зграю пластикових рожевих фламінго. Найбільший із тих фламінго був вищий навіть за Тома і тримався землі однією ногою, яка закінчувалася «виделкою» з чотирма зубцями.

Тут красувався гігантський «колодязь бажань». При ньому в декоративному відрі стояла велика пластикова фосфоресцентна статуя Ісуса Христа, який простягнув руки… треба думати, благословляючи рожевих фламінго. Біля колодязя стояла чимала гіпсова корова, яка наче пила з декоративної чаші з водою.

Двері на веранді з розмаху відсунулись, і до них вийшов Том, голий до пояса. Здалеку, подумав Нік, можна вирішити, що перед нами — мужній красень-письменник чи художник, із такими ясними блакитними очима і світло-рудою бородою. Якщо дивитися зблизька, він здається не таким уже інтелектуалом… може, якимось ремісником від контркультури, у якого кітч замінює оригінальність. А вже коли він підходить зовсім впритул, усміхається і балакає, не змовкаючи, то аж тоді розумієш, що в Тома Каллена бракує великого шматка стріхи.

Нік розумів, що одна з причин, чому він так співчуває Томові, — це те, що його самого колись вважали розумово відсталим, спочатку тому, що вада заважала йому навчатися читати й писати, а потім — тому, що люди просто схильні думати, що хто глухонімий, той, напевне, й розумово відсталий. Він чув про себе силу-силенну усіляких словечок і виразів. Несповна розуму. Клепки бракує. Мішком прибитий. Не всі вдома. З гусьми. Як карасинова пробка. Він пригадав той вечір, коли зупинився випити пива «У Зака», в барі на околицях Шойо, — тоді, коли туди прибіг Рей Бут зі своїми друзяками. Бармен стояв біля дальшого краю шинквасу, перехилившись, тихо перемовлявся з відвідувачем. Він затуляв рота рукою, тож Нік міг зрозуміти лише уривки того, що він казав. Та й більшого йому не було потрібно. «Глухонімий… мабуть, розумово відсталий… вони майже всі відсталі…»

Але серед негарних слів на позначення розумової відсталості в англійській мові існує один вираз, що ідеально пасував Томові Каллену. Саме так Нік про нього часто і дуже співчутливо в глибині душі думав. Вираз був такий: «Він грає неповною колодою». То й була Томова біда. Саме до цього все і зводилось. І у випадку Тома, як на гріх, бракувало якоїсь суто шушери: бубнової двійки, хрестової трійки, чогось такого. Але без цих карт просто не може бути нормальної гри. Навіть пасьянс без них не зійдеться.