Барва чарів

Грун відбрикнувся набік і звівся на ноги, та зараз же зустрівся поглядом з лютою конячоподібною мордою дракона.

Варвар дриґнув ногою і влучив у Ліартеса, що якраз намагався встати, та якраз йому в голову. Той різко впав.

Дракон зник. Куля вогню, що рвалась у напрямку Груна, почала танути, а доки до нього — то тільки тепле повітря гойднулось. Після цього все стихло, тільки чутно було потріскування кущів, що палали.

Грун звалив непритомного драконника собі на плече і швидко подався назад на арену. Напівдорозі він знайшов Ліо!рта, який з неприродно вивернутою ногою лежав у незграбній позі. Грун нахилився і, крехнувши, висадив його на інше плече.

Лісса й відун чекали на помості на іншому кінці левади. Драконниця повернула собі холоднокров’я і спокійно дивилася, як Грун скидає двох чоловіків на сходи перед неї. Люди довкола Лісси стояли шанобливо, наче придворні.

— Убий їх, — сказала вона.

— Уб’ю в належний час, — відповів Грун. — У будь-якому разі вбивати непритомних — негідна справа.

— Ліпшого часу годі й чекати, як на мою думку, — озвався відун. Лісса пирхнула.

— Тоді я відправлю їх у вигнання, — мовила вона. — За межами чарів Змієгора вони втратять свою Силу. Стануть простими розбійниками. Таке тебе вдовольнить?

— Так.

— Ти дивуєш мене своєю милосердністю, Груне.

Грун стиснув плечима.

— Чоловікові мого стану інакше неможливо. Треба дбати про свою репутацію.

Грун роззирнувся.

— А де тоді наступне випробування?

— Попереджаю: воно небезпечне. Якщо хочеш, можеш піти зараз. Якщо ж ти пройдеш це випробування, то станеш володарем Змієгора й, певна річ, моїм законним чоловіком.

Очі Груна зустрілися з її очима. Він подумав про своє життя, до цього дня. Раптово воно йому здалося повним довгих сирих ночей спання під зірками, відчайдушних боїв із тролями, міською вартою, безліччю розбійників та лихих жерців, і ще й, принаймні в трьох випадках, справжнісінькими напівбогами. І за що? Ну, за вельми непогані скарби, мусив він визнати, але ж де все те поділося? Порятунок полонених дівиць давав деяку скороминучу винагороду, але переважно все закінчувалося тим, що він покидав їх десь у якомусь місті з гарним посагом, оскільки з часом кожна панянка, навіть найбільш згідлива, ставала ревнивою і не розуміла його намагань порятувати її посестер у біді. Коротко кажучи, життя направду дало йому мало що, окрім слави та мережива шрамів. Бути володарем, мабуть, цікаво. Грун посміхнувся. За таку опору, з усіма цими драконами й цілою ватагою бійців, не гріх було позмагатися.

Та й дівка та була нівроку.

— То третє випробування? — спитала вона.

— А я знову маю бути без зброї? — озвався Грун.