Барва чарів

Так сталося, бо обережно охоплюючи Груна лапами, дракон Дев’ятьочеретин на мить синхронізував їхні тілесні ритми. Оскільки вимір уяви набагато складніший за ті, де є простір і час, і котрі воістину вельми молоді виміри, результатом цього було миттєве перетворення статичного й фалічного Груна на Груна, котрий рухався боком зі швидкістю вісімдесят миль за годину без жодних негативних наслідків, окрім кількох змарнованих ковтків вина. Ще одним наслідком було те, що Лісса розлючено закричала й викликала свого дракона. Коли золотий звір матеріалізувався перед нею, вона — досі оголена — вистрибнула на нього й вирвала арбалет у одного з вартових. За мить уже була в повітрі, а решта драконників юрбою кинулися до власних тварин.

Відун, спостерігаючи за усім із-за колони, за котру він вправно ковзнув під час шаленого гармидеру, саме в цю мить піймав міжвимірні відголоски теорії, котра народжувалась у розумі раннього психіатра в сусідньому всесвіті, може, тому, що виміри просочувалися в обидва боки й той психіатр на мить побачив дівчину на драконі. Відун усміхнувся.

— Закладемося, що вона його не наздожене? — озвався Ґрейха голосом хробаків і склепів біля його вуха.

Відун заплющив очі й глитнув.

— Я гадав, що мій повелитель уже повністю перебуває в Жаховинні, — насилу вимовив він.

— Я — чарівник, — сказав Ґрейха. — Сам Смерть повинен забрати чарівника. І — ага! — не схоже, що він зараз неподалік...

— МОЖЕМО ВИРУШАТИ? — запитав Смерть.

Він був на білому коні, коні з плоті й крові, але з червоними очима й полум’яними ніздрями. Смерть простягнув кістяну руку й потягнув душу Ґрейхи, скрутив її в цятку сліпучого світла, а тоді проковтнув її.

Відтак торкнув шпорами коня і той здійнявся у повітря, випускаючи з-під копит іскри.

— Володарю Ґрейхо! — прошепотів старий відун, всесвіт замерехтів навколо нього.

— Це був злий жарт, — почувся голос чарівника, цяточка звуку, що зникала в безмежних чорних вимірах.

— Мій володарю... то що таке Смерть? — трепетно гукнув старий.

— Коли я повністю це досліджу, то повідомлю тебе, — ледь чутно доніс легіт.

— Так, — пробурмотів відун. Раптом його відвідала деяка думка. — За дня, будь ласка, — додав.

— Ви клоуни! — репетував Грун у передніх лапах Дев’ятьочеретина.

— Що він сказав? — проревів Буйвітер, оскільки дракон стрімголов нісся у висотних перегонах.

— Я не чув, — заволав Двоквіт у вітрі, що виривав йому слова. Коли дракон трішки нахилився, він поглянув униз на маленьку дзиґу, котрою був могутній Змієгір, і побачив натовп істот, що здіймалися женучись за ними. Крила Дев’ятьочеретина вперто били й хльоскали повітря. Та ще й більш розріджене повітря. Двоквітові втретє заклало вуха.

Попереду юрби, помітив він, був золотий дракон. І хтось на ньому верхи.

— Агов, із тобою все гаразд? — занепокоєно сказав Буйвітер.

Йому довелося зробити кілька повних вдихів дивного прісного повітря, аби промовити слова.