Барва чарів

— Ах ти ж, варваре нахабний…

— Ну, все, — прогарчав Грун. — Я тебе зараз…

Відун виставив свою руку зі синіми жилами, щоб угамувати його.

— Не можна битися на Бійні, — сказав він і замовк, обмірковуючи суть сказаного.

— Ну, ви розумієте, про що я, — врешті вимовив він і додав: — Оскільки викликаною стороною є мої пани Ліо!рт і Ліартес, то вони мають право вибору зброї.

— Дракони, — ураз відповіли вони.

Лісса пирхнула.

— Драконів можна застосовувати для нападу, отже, вони — зброя, — упевнено мовив Ліо!рт. — Якщо не погоджуєшся, то можемо побитися.

— Та, — сказав його брат, киваючи до Груна.

Відун відчув, як у його груди вперся примарний палець.

— Чого стоїш роззявившись? — озвався могильний голос Ґрейхи. — Дій уже, та хутчіше.

Грун відступив на крок і трусонув головою.

— О, ні, — сказав він. — Одного разу було досить. Я скорше вмру, ніж буду битися на такій тварюці.

— Тоді вмри, — якомога лагідніше промовив відун.

Ліо!рт і Ліартес уже крокували морогом туди, де чекали слуги з їхніми верховими тваринами. Грун обернувся до Лісси. Вона стенула плечима.

— Мені що, навіть меча не дадуть? — жалібно спитав він. — Ножа бодай?

— Ні, — відповіла вона. — Я цього не чекала.

Раптом Лісса наче якось поменшала, уся її зухвалість де й поділася.

— Пробач.

— «Пробач?»