Барва чарів

— Я міг стати володарем, але вам, клоунам, треба було взяти й… — Грун роззявив рота; холодне рідке повітря витягло життя навіть із його могутніх грудей.

— Шо з повітрям? — пробурмотів Буйвітер. Перед його очима з’явилися блакитні вогники.

— Ох, — видав Двоквіт і зомлів.

Дракон зник.

Ще кілька секунд трійко чоловіків усе ще рухалися вгору. Двоквіт і чарівник створювали чудернацьку картину, адже сиділи один за другим із ногами, що охоплювали те, чого там не було, Тоді те, що на Диску вважалося гравітацією, оговталося й заволоділо ними.

Цієї миті поруч майнув дракон Лісси і Грун важко упав на його шию. Лісса нахилилася й поцілувала його.

Цю деталь Буйвітер не помітив, бо летів донизу, все ще стискаючи руками пояс Двоквіта. Диск здавався невеличкою круглою мапою, зачепленою навпроти неба. Не схоже було, що він рухався, проте чарівник знав, що це так. Увесь світ летів йому назустріч, немовби велетенський пиріг.

— Прокинься! — закричав він крізь гул вітру. — Дракони! Думай про драконів!

Затріпотіли крила. То Буйвітер і Двоквіт пролітали крізь рій істот, що їх переслідували і котрі віддалялися вгору. Дракони кричали й кружляли небом.

Ані слова від Двоквіта. Мантія Буйвітра оповила його, але він не прокинувся. «Дракони», — панічно подумав чарівник. Спробував зосередитись, уявити справді реального дракона. Якщо йому це вдалося, гадав собі, то й я зможу. Але нічого не сталося.

Диск уже побільшав, огорнутий хмарами круг поступово збільшувався під ними.

Буйвітер спробував ще раз, заплющивши очі та напруживши кожен нерв у тілі. Дракон. Його уява, дещо пошарпаний та користований орган, потягнулася по дракона... будь-якого.

— ДАРЕМНО, — засміявся голос, немов монотонний гул похоронного дзвону, — ТИ В НИХ НЕ ВІРИШ.

Буйвітер поглянув на жахливу примару, що шкірилась йому, і його розум засіпався від жаху.

Яскравий спалах.

Повна пітьма.

Під ногами Буйвітра м’яка підлога, навколо рожеве світло, і раптові перелякані крики багатьох людей.

Він дико роззирнувся. Стояв у якомусь тунелі, здебільшого заповнений кріслами, до яких були прив’язані чудернацько вдягнуті люди. Усі вони кричали на нього.

— Прокинься, — прошипів він. — Допоможи!

Тягнучи досі непритомного туриста зі собою, Буйвітер відходив од натовпу, доки його вільна рука не намацала клямку дивної форми. Він повернув її й пірнув усередину, а тоді міцно зачинив. Роздивився нову кімнату, у котрій опинився, і зустрівся поглядом із нажаханою молодою жінкою, котра впустила тацю і закричала.