Барва чарів

— Це не схоже на недолік, — заперечив Двоквіт.

— Ти так гадаєш? Уяви собі, що кожна мить твого життя — одночасно і давній спогад, і несподіване майбутнє. Тоді зрозумієш, про що я. Та в усякому разі я пригадав, що хотів сказати. Чи вже сказав? До речі, гарний у тебе дракон. Я говорив тобі це?

— Так, він досить гарний. Нещодавно з’явився.

— З’явився? — мовив голос. — Ти викликав його!

— Так, але все, що я зробив…

— У тобі є Сила!

— Я лише подумав про нього.

— І це ніщо інше, як Сила! Я вже говорив тобі, що я — Ґрейха Перший? Чи це потому? Пробач, у мене ще мало досвіду в потойбіччі. У всякому разі, ти маєш Силу. А за її допомогою можна викликати драконів.

— Ви вже, здається, говорили це, — мовив Двоквіт.

— Справді? Це якраз те, що я хотів сказати, — мовив мрець.

— Але як? Я думав про драконів усе життя, а дракон оце тільки вперше з’явився.

— Розумієш, річ у тім, що дракони існують не так, як ти чи я (до того отруєння три місяці тому) звикли думати. Мова йде про справжніх драконів, draconis nobilis. Болотні дракони, draconis vulgaris, є нижчими істотами й не заслуговують нашої уваги. Справжні дракони — надзвичайно витончені духом істоти. Вони можуть набрати форми в цьому світі лише тоді, коли її зародить надзвичайно розвинена уява. Але навіть у цьому випадку та уява має перебувати в сильно насиченому чарами місці, де кордони між видимим і невидимим слабші. Тоді дракони, так би мовити, проникають у цей світ, отримуючи надану їм форму. За життя я був дуже здібним у цій справі. Міг уявити до півтисячі драконів водночас. Нині Лісса, найобдарованіша серед моїх дітей, здатна уявити заледве п’ятдесят якихось пародій. Ось така вона, прогресивна освіта. Лісса не дуже вірить у них. А тому її дракони мляві, у той час як твій, — мовив голос Ґрейхи, — майже такий ж файний, як колись мої. Є чим очам помилуватися, хоч їх у мене й нема, щоби так казати.

— Ви постійно говорите, що Ви — мрець… — пробелькотів Двоквіт.

— І що?

— А мерці, ну… Вони, еее… Ну, багато не балакають. Зазвичай.

— Колись я був вельми могутнім чарівником. Моя дочка отруїла мене, певна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади у нашій сім’ї, однак… — зітхнув покійник, чи принаймні подих зійшов звідкись із повітря кілька п’ядей над тілом. — Невдовзі стало очевидно, що ніхто з моїх трьох дітей не достатньо сильний, аби вибороти владу над Змієгором у інших двох суперників. Становище вкрай незадовільне. Таке королівство повинно мати лише одного правителя. Отож я вирішив зостатися живим на неофіційній основі, що, звісно ж, дуже дратує моїх дітей. Вони не матимуть щастя мене поховати, доки не зостанеться лише один з них, щоби провести цю церемонію.

Двоквіт почув якесь різке хрипіння. Мабуть, це був сміх.

— То це хтось із твоїх дітей викрав нас? — мовив Двоквіт.

— Лісса, — відповів голос покійного чаклуна. — Моя дочка. Наймогутніша. Щодо синів, то їхні дракони пролітають кілька миль, а тоді розчиняються.

— Розчиняються? А й справді, крізь того дракона, який привіз нас сюди, можна було дивитися, — відповів Двоквіт. — Мені ще здалося те дивним.