Барва чарів

«КОСТІ, КОсті, кості».

— Слухайте, я тільки-но…

Двоквіт спинився. Причиною цього була яскрава цятка світла, яка раптом з’явилася нізвідки просто за кілька футів від його очей. Вона швидко збільшувалася й за декілька секунд набрала яскравих обрисів крихітної людинки. Тепер цятка почала видавати звук, чи то радше Двоквіт почав чути той звук, який вона весь цей час видавала: наче дзвін крику, пійманий у розтягнену мить часу.

Тепер переливчаста людинка була розміром з ляльку. Скоцюрблена фігурка повільно перекидалася, зависши в повітрі. Двоквіт дивувався, чому йому спала на думку фраза «дзвін крику»… і почав про це шкодувати.

Людинка почала набирати схожості з Буйвітром. Рот чарівника був роззявлений, а лице яскраво освітлене… чим? Якимись чудернацькими сонцями, піймав себе на думці Двоквіт. Сонцями, яких люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.

Чарівник, перекидаючись без упину, уже був у пів людського зросту. Тепер він почав швидше збільшуватися, і от настала кульмінаційна мить, порив повітря та вибух звуку. Буйвітер з криком беркицьнув з повітря на землю. Він важко приземлився, охнувши, а тоді перевернувся, увесь зібганий та затуляючи голову руками.

Коли всівся пил, Двоквіт обережно потягнувся й легенько поплескав чарівника по плечі. Людина-кулька скрутилася ще тісніше.

— То я, — м’яко пояснив Двоквіт.

Чарівник трохи розпрямився.

— Що? — промовив він.

— Я.

Буйвітер умить випростався і скочив на ноги. Із широко розплющеними очима й диким поглядом, він учепився руками в плечі коротуна.

— Не кажи його! — просичав він. — Не кажи його й тоді, може, нам вдасться звідси вибратися!

— Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба не знаєш…

— Не кажи його!

Двоквіт відступив від навіженого.

— Не кажи його!

— Що не казати?

— Те число.

— Число? — перепитав Двоквіт. — Слухай, Буйвітре…