Барва чарів

Приблизно п’ятдесят жінок сформували тісну групу, взялися за руки та розійшлися назад, сформувавши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Тоді за кивком Друеле коло почало обертатися в назадньому напрямку.

Темп ставав усе швидшим, складні частини наспіву спліталися, а Буйвітер упіймав себе на тому, що заворожено спостерігає. Він чув про стару магію в Університеті, проте вона для чарівників була заборонена. Він знав, що при достатній швидкості обертання кола супроти статичного магічного поля самого Плаского світу з його повільним обертанням, утворене астральне тертя створить шалену різницю потенціалів, котра вивільниться у формі велетенського розряду Елементальної Магічної Сили.

Коло вже було нечітким, а стіни Дерева гуділи від відлуння наспіву.

Буйвітер відчув знайоме липке поколювання в маківці, котре сповіщало про нагромадження неподалік сирої магічної енергії, тож він був не вельми здтвований, коли кілька секунд по тому стовп яскравого октаринового світла списом пронісся від невидимої стелі та, потріскуючи, сфокусувався в центрі кола.

Там він утворив зображення розбурханого, оперезаного деревами пагорба, і на ньому храму. Його форма була неприємною оку.

Буйвітер знав, що то був храм Бел-Шамарота, адже він мав вісім сторін. (Вісім також було числом Бел-Шамарота, і саме тому жоден розумний чарівник ніколи б його не промовив, якщо лише міг цього уникнути. «Бо звосьмерять тебе живцем», — жартома попереджали учнів. Бел-Шамарота особливо приваблювали чарівники-аматори, котрі були, як то кажуть, блукачами на берегах надприродного і тому вже наполовину занурені в його сіті. Номер кімнати Буйвітра в його гуртожитку був 7а. Його це не дивувало).

Дощ стікав чорними стінами храму. Єдиною ознакою життя був прив’язаний ззовні кінь, і він був не Двоквітовий. По-перше, надто великий. То був білий бойовий рисак із копитами розміром з тацю та упряжжю, оздобленою вишуканим золотим орнаментом. Зараз він насолоджувався шанькою.

Щось тут було знайоме. Буйвітер спробував згадати, де раніше його бачив.

Принаймні, здавалося, що він здатен розвинути значну швидкість. Швидкість, досягнувши котру, кінь зможе довго підтримувати. Усе, що Буйвітру треба зробити — це позбутися своїх вартових, пробити собі шлях із Дерева, знайти храм і вкрасти коня з-під того, що там Бел-Шамарот має замість носа.

— Схоже, Втілення Восьми обідає двома, — мовила Друеле, втупившись у Буйвітра. — Кому належить цей кінь, несправжній чарівниче?

— Гадки не маю.

— Ні? Що ж, це не має значення. Незабаром дізнаємось.

Вона махнула рукою. Фокус зображення посунувся уперед, шугонув крізь велику восьмикутну арку й полетів далі коридором. Там була постать, що крадькома рухалась боком, притулившись спиною до стіни. Буйвітер помітив проблиск золота й бронзи.

Цю постать неможливо було сплутати. Він бачив її неодноразово. Широкі груди, шия, немов пень, на диво маленька голова під кудлатою стріхою чорного волосся, наче м’ячик на великій шафі... Буйвітер міг назвати ім’я тієї постаті, і це ім’я — Грун Варвар.

Грун був одним із найбільш витривалих героїв Круглого моря: переможець драконів, розкрадач храмів, найманець, бувалець кожної вуличної бійки, він міг навіть — і на відміну від більшості знайомих Буйвітру героїв — вимовляти слова, що мали більше, ніж два склади, якщо дати йому трохи часу й, може, підказку чи дві.

Чарівник краєм вуха почув якийсь звук. Ніби декілька черепів падали сходами якогось далекого підземелля. Він кинув оком на своїх вартових, аби пересвідчитись, чи вони теж це чули. Уся їхня обмежена увага була зосереджена на Груні, котрий, правду кажучи, був однакової з ними тілобудови. Їхні руки спочивали на плечах чарівника.

Буйвітер нахилився, різко сіпнувся назад і побіг. Він почув, як позаду кричить Друеле, і подвоїв швидкість. Щось упіймало каптур його мантії, і той обірвався. Дріад, що чекав на сходах, розставив руки, наближаючись до чарівника. Не збавляючи темпу, Буйвітер знову нахилився, так низько, що його підборіддя зрівнялося з колінами, а кулак, завбільшки з колоду, просвистів у повітрі біля його вуха.

Попереду чекав цілий ліс дереволюдів. Чарівник крутонувся, ухилився від іще одного удару збентеженого вартового, і рвонув назад до кола, ухиляючись дорогою від дріадів, які ловили його, та лишаючи їх у сум’ятті, немов збиті кеглі.

Але перед ним їх було ще чимало, вони пропихалися крізь натовпи жінок та стукали кулаками по розчепірених долонях зі зосередженим очікуванням.

— Стій, несправжній чарівниче, — сказала Друеле, ступаючи наперед. Позаду неї заворожені танцівниці продовжували обертатись, а фокус кола тепер плавав стінами коридору, залитого фіолетовим світлом.