Барва чарів

— Мені дуже приємно, що ти прийшов мене шукати, — сказав Двоквіт. — І як тобі це вдалося? То було дуже захопливо.

— Ну, — почав недоладно чарівник, — я просто не можу залишити тут друзяку Двоквіта, та й…

— Отже, що нам залишається робити, то це знайти того пана Бел-Шамарота, пояснити йому все й тоді він, напевно, нас випустить, — сказав Двоквіт.

Буйвітер покрутив пальцем біля скроні.

— Певно, тут відлуння якесь чудернацьке, — мовив він. — Мені причулося, що ти сказав «знайти» й «пояснити».

— Таки так.

Буйвітер подивився на нього крізь пекельне пурпурове світло.

— Знайти Бел-Шамарота? — перепитав він.

— Так. Ми не мусимо мати з ним справ.

— Знайти Роздирача Душ і не мати з ним справи? Лиш кивнути йому, певно, і спитати, де вихід? Пояснити все Втіленню Вісссь… — вчасно обірвав слово Буйвітер і закінчив: — Ти — вар’ят. Гей! Ану вернися!

Він метнувся в якийсь коридор услід за Двоквітом і за кілька хвиль став, наче вкопаний, і застогнав.

Фіолетове світло тут було насиченішим, надаючи оточенню нових та неприємних забарвлень. Це був не коридор. Це була простора зала зі стінами в кількості, рівній тому числу, про яке Буйвітер і думати не наважувався, а з неї розходилися сім коридорів.

Неподалік чарівник побачив невисокий вівтар з такою кількістю сторін, скільки буде чотири рази по два. Утім, він не стояв у центрі зали. Там була величезна кам’яна плита, яка мала вдвічі більше сторін, ніж квадрат. Важезна на вигляд. У незвичному освітленні стало видно, що один її кут злегка нахилений, тоді як інші були припідняті.

Там стояв Двоквіт.

— Гей, Буйвітре! Дивися, що тут!

З одного коридору сюди тупцяла Скриня.

— Чудово, — мовив Буйвітер. — Файно. Вона може нас звідси вивести. І то негайно.

Двоквіт уже порпався у скрині.

— Так, — сказав він. — Щойно я трохи зазнімкую. От хай-но тільки прилаштую підпірку…

— Негайно, я сказ…