Барва чарів

— Так, число! Що між сім і дев’ять. Чотири плюс чотири.

— Що, ві…

Буйвітер перекрив йому рукою рота.

— Якщо це вимовиш, то нам гаплик. Просто не думай про нього, гаразд? Послухайся мене!

— Я не розумію, — зажвиндосив Двоквіт.

Буйвітер трохи розслабився, хоча все одно зараз струна на скрипці проти нього була би шмарклею.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.

Після першого Віку магії у Пласкому світі постала серйозна проблема зі знешкодженням ґриморій. Заклинання залишається заклинанням, навіть якщо воно тимчасово ув’язнене в пергаменті й чорнилі. Воно має певну силу. Доки власник книги живий, такої проблеми нема, але після його смерті книга заклинань стає джерелом нестримної сили, яку не так легко розрядити.

Коротко кажучи, із книг заклять сочаться чари. Зарадити цьому пробували по-різному. Країни, розташовані біля самого Краю, просто навалювали на книжки мертвих магів олив’яні пентаграми й викидали їх за Край світу. Ближче до Центру було менше задовільних альтернатив. Однією з них було заповнення шкідливими книгами каністр із негативно поляризованим октироном та затоплення їх у бездонних глибинах моря (поховання у глибоких печерах на суші було заборонене, після того як деякі райони поскаржилися на ходячі дерева і п’ятиголових котів), але невдовзі чари просочувалися і згодом рибалки почали жалітися на косяки невидимої риби та екстрасенсорні молюски.

Тимчасовим вирішенням стало спорудження в кількох осередках чарознавства великих приміщень з денатурованого октирону, який є непроникним для більшості форм магії. Тут можна було тримати найбільш небезпечні ґриморії, доки не ослабне їхня сила.

Ось так у Невидимому університеті опинився й «Октаво», найбільший з усіх ґримуарів, який колись належав Творцеві Всесвіту. Саме цю книгу одного разу розгорнув на спір Буйвітер. У нього була лише секунда, щоби подивитися на сторінку, перед тим як спрацювали різні закляття тривоги, але й цього вистачило, аби звідти вискочило одне заклинання й засіло в його пам’яті чіпко, як пень.

— І що тоді? — спитав Двоквіт.

— Хо, мене звідти витягнули. Дали прочухана, звісно.

— І ніхто не знає, що робить те заклинання?

Буйвітер похитав головою.

— Воно зникло зі сторінки, — пояснив він. — Ніхто не дізнається, доки я його не промовлю. Або доки не вмру, звісно. Тоді воно ніби само промовиться. Як мені відомо, воно зупиняє всесвіт, чи то закінчує Час, щось таке.

Двоквіт погладив його по плечі.

— Не варто зациклюватися, — сказав він підбадьорливо. — Пошукаймо вихід звідси ще раз.

Буйвітер похитав головою. Жаху вже не було. Мабуть, він перетнув межу жаху й тепер його думки перебували по інший бік у стані мертвого спокою. У будь-якому разі він перестав лепотіти.

— Ми приречені, — заявив Буйвітер. — Ми бродили тут цілу ніч. Це місце — павутина, кажу тобі. Байдуже, куди ми йдемо, бо однаково наближаємось до центру.