Розділ «КНИГА ТРЕТЯ»

— А як щодо тебе? — Лоуренс встав і зорієнтувався, лише трохи похитуючись. — Що ти робиш сама серед ночі?

— Працюю. — Патриція також встала. Вона зібралася відвезти Лоуренса додому, а потім поїхати до себе. — Деколи доводиться працювати достатньо довго.

— Ти працюєш соло? — запитав Лоуренс.

Вони рушили вздовж пагорба у напрямку до Хейта, де надіялися спіймати таксі біля вивіски про фонд допомоги Сеулу.

— Я працюю соло, — сказала Патриція. — Я пішла у маленьку клаустрофобську школу під назвою Еліслі Мейз. Так що тепер досі насолоджуюсь, працюючи соло у великому місті, де ніхто не знає, хто я. Розумієш? Я відчуваю себе дорослою.

Вони спіймали таксі, і спочатку підкинули Лоуренса. Лоуренс дав Патриції двадцятку, вийшов з машини, і потиснув їй руку на прощання. Вона спостерігала, як він атакує сходинки до під'їзду своїми гомілками і відчула щось на зразок бажання захищати його. Вона почекала, поки він не зайшов всередину будинку.

Усю дорогу до Сакраменто відьма, що сиділа попереду, читали Патриціїлекції про "Правила поведінки". Патриція сиділа в задній частині "Лексуса" Кавасіми, спостерігаючи за тим, як під колеса автомобіля повзе шосе, Кавасіма не втручався — він відчував себе важливою персоною і використовував свою владу рідко і обережно. Дороті висловила одну зі своїх незрозумілих реплік: — Ви кинули галькою в моє вікно, але камінці в повітріперетворилися на бомби. — (Дороті була на вигляд старою католичкою з чорним волоссям з сивиною, круглими окулярами та довгій спідниці у плямах, і ніколи не казала правди, крім, можливо, сповіді.)

До того часу, коли вони приїхали, Патриція відчувала себе монстром, і продовжувала уявляти собі заморожене тіло Тобі, яке лежало в холодильнику.

Чаклуни мали достатньо важливих справ у Сакраменто, тому Патриція встигла побродити під пекучим полуденним сонцем і почитати на своєму телефоні про жучків, що колись поїли виноградні лози у Франції, хаос на Корейському півострові, нові атлантичні супершторми. Все, з чим вона не могла нічого зробити. Тоді у периферію її зору потрапив якийсь нещасний, що сидів на тротуарі. Він дивився на неї, тримаючи порожню банку Big Gulp в одній руці. Вона підійшла і подивилася на нього: порвана одежа з шарами бруду і штанами у плямах, виснажений від недоїдання. Кусок картону під ним був настільки поламаним і забрудненим, що став невіддільним від бруду вулиці. Він був покритий шаром пилу, а подекуди павутиною і навіть мохом. Як правило, коли вона працювала сама, вночі, в місті, вона зцілювала когось в такому стані без будь-яких вагань. Але неподалік були Кавасіма і Дороті, і вона не знала, як вони віднесуться до такого порушення "Правил поведінки" у чужому місті. Вони ніколи не давали їй чітких настанов. Вона підійшла трохи ближче, борючись сама з собою. Цей чоловік потребував її допомоги, і було би неправильно не взяти на себе ініціативу. Може спробувати? Вона глянула у його звужені темні очі, побачила у них свою вражену гордість — і зупинилася.

Вона зрозуміла, що дивиться на кістляве, висохле обличчя свого керівника по середній школі, пана Роуза. Вона ледь не закипіла у власній шкурі, стримуючи накопичену енергію.

— Не хвилюйтеся, — Роуза помітно трясло. — Я не буду намагатися вас убити. Я не зміг би, навіть якби спробував. Ви стали занадто сильною, а роки мене зруйнували. Але ви повинні знати, що я робив правильну справу. Я мав видіння майбутнього, Патриціє. Ви будете в центрі великого болю. Ви зрадите і знищите світ. Якщо у вас залишилася хоч краплина совісті, ви повинні закінчити своє власне життя прямо зараз.

Вона не раз уявляла собі їхню зустріч. Коли у неї був вільний час до настання світанку, вона навіть репетирувала його. Уявляючи цього кривавого садиста, вона різними способами давала йому зрозуміти, що тепер її вже не можна тероризувати. Але вона не очікувала, що він буде настільки безпорадним, і буквально показуватиме свій живіт. Вона не могла не пожаліти його. Але не могла прийняти того, що він говорив — що вона повинна накласти на себе руки — і тому сплюнула на тротуар.

— Хороша спроба, — сказала вона. Її руки та обличчя свербіли, ніби торкнулися отруйного плюща. — Все, що ви коли-небудь казали мені, було брехнею, — сказала вона чоловікові похилого віку на тротуарі. — Це те, що ви вмієте робити найкраще.

— Я припускаю, що відьма з вашим рівнем потужності може взнати, чи я брешу. Будь ласка... Будь ласка, послухай — він підвів голову, і Патриція здивувався, побачивши сльози на його брудних щоках. — Я вбив багато людей, але я не зміг встояти на ногах, коли побачив те, що ви та ваші друзі зробите. Вони розповідали вам про Розділення?

— Що? — Патриція відступила назад. — Забудьте про це. Я більше не слухатиму.

— Ви повинні вислухати! Патриція Дельфін, я знаю вас краще за всіх інших. — Він поволі підвівся зі свого картонного килима, спираючись руками. Його подих був неприємним. — Я шпигував за вами місяцями, коли ви були дитиною і вчилися у школі. Я паркувався за межами вашого будинку і слухав всі ваші розмови, вдень і вночі. Я знаю все. Я навіть знаю про Дерево!

— Яке Дерево? — Патриція сковтнула. — Я не знаю, про що ви говорите.

— Запитай їх про Розділення. Запитай усіх! Послухай, що вони вам скажуть...

— Ох, чорт візьми... -З сусіднього магазину вийшов Кавасіма, і тепер ішов до них, тримаючи в одній руці пластиковий мішок. — Це схоже на жарт. Знову цей мудак?

— Теодольффус? — сказала Дороті, яка йшла позаду, і тепер дивилась на спохмурнілого Роуза. Їй вдалося сказати його ім'я так, ніби це була найгірша образа.