Розділ «КНИГА ТРЕТЯ»

— Я, як відомо, любитель природи, — сказав Реджинальд. — І все ж природа не "знаходить шляхи" від нічого робити. Природа не має думки, не має порядку. Природа забезпечує ігрове поле, не дуже рівне, на якому ми конкуруємо з усіма чудовими і не дуже створіннями. Більше того, ігрове поле природи сповнене пасток.

Врешті-решт вона просто не призупинила лікування Реджинальда, як завжди робила це раніше.

Патриції снилося, що вона загубилася в лісі, як тоді, коли вона була дівчинкою. Вона відчувала пальцями ніг коріння, заноси з мертвого листя, налипання на ноги бруду з запахом сирої землі. Хмари комах роїлися у її очах, у носі. Тим не менше вона сміялася і раділа, тому що нарешті втекла з міста. Але коли вона залізла у зарості тернових кущів, які порвали її шкіру і так міцно затиснули, що вона не могла йти ні вперед ні назад без подрібнення на шматки, її радість перетворилася на тривогу, бо що буде з людьми, які потребують її допомоги? Або з іншими відьмами? Що робити, якщо вона втекла, коли хтось у біді?

Чим більше вона намагалася змусити себе вийти з заростей, тим сильніше вони тримали її, поки вона не зрозуміла, що це лише сон, і згадала, що у сні вона завжди могла літати. Вона піднялася над заростями і полетіла вздовж крутого схилу, всіяного виступаючими коренями. І тоді з'явилося воно: величезне і темне, у формі ворони, утвореної гілками та листям. Величне стародавнє Дерево, наповнене терпінням і пам'яттю у мільярдах своїх кілець, і замахало гілочками, ніби вітаючи її.

— Про що ти не могла розповісти мені по телефону? — запитав Лоуренс, коли забрав еспресо з прилавка.

У відповідь Патриція просто витягнула крихітну дерев'яну фігурку з сумочки і сказала Лоуренсові, хто це був. Пан Роуз витріщався на них широко розкритими очима жаби, і здавався гротескним.

— Це він? Справжня людина? — Лоуренс підніс його до світла, ніби намагався знайти якусь подібність. — Він здається... крихітним.

— Так, — сказала Патриція. — Я поняття не маю, що мені з ним робити.

Лоуренс і Патриція перебували в Circle of Trust (Крузі Довіри), модному півтора місяці тому кафе на вулиці Валенсії. Кафе все ще мало приємні дерев'яні світильники та супер-дорогі машини для кави, але було напівпорожнім, тому щопереїхало на нове місце, за один квартал. Кафе прославилося арт-шоу з фотографіями пальців, виконаних дівчиною двадцяти восьми років, з наївними підписами. Кава тут була супер-дорога, з деякими недоліками, але все-таки справжня.

— Я бачила його безпорадним, коли він перетворився на цей крихітний об'єкт... Однак це не змінило моїх спогадів про те, наскільки великим і страшним він був, — сказала Патриція. — Це ніби двоє різних людей. І я чула, що він багато років був занозою для інших відьом. Він зійшов з розуму, бо мав якесь галюцинаторне видіння. Ось чому він був у нашій школі — він думав, що коли я виросту, то стану монстром.

— Хух. — Лоуренс з цікавістю подивився на фігурку. Патриція усвідомлювала, наскільки непристойними були підняті спідниці, і як фігурка виглядала в цілому. — Але ти цього не зробила. Не стала монстром, я маю на увазі. І ще — хіба він колись казав правду? Про що-небудь?

— Ні, — сказала Патриція. Вона взяла фігурку і засунула її в сумочку. Вона збиралася просити Кавасіму, щоб той забрав пана Роуза від неї. — Не казав.

— Він був природженим брехуном. Є. Був. Я не впевнений, який час використовувати.

Можливо їм було би легше порозмовляти про вбивцю, ніж викликати спогади дитинства про чоловіка, який зменшився до розміру великого пальця. Але Патриція не хотіла думати про це. Вони пили каву і мовчки нахиляли голови, потрапивши в пастку рекурсивно жахливих спогадів. Патриція попросила води і випила її. Застояне повітря у кафе залишилося таким жарким, як у полудень, навіть коли сонце опускалося до горизонту.

Лоуренс дивився на сумочку Патриції, у яку вона поклала фігурку.

— Я постійно думаю про те, як близько він підійшов до того, щоб зруйнувати моє життя. Це одна з причин, чому я так відчайдушно намагаюся досягти успіху, не маючи майже ніяких шансів. — Несподівано він встав. — Ходімо. Я хочу показати тобі дещо. — Патриція знову відчула, наскільки він високий. Патриція теж була високою, але вона сягала лише до його ключиці. І він мав досить нервової енергії для дев'яти сусликів.

Патриція пішла за Лоуренсом по вулиці Місіонерів, а потім ще парою бічних вулиць, поки вони не опинилися біля Шотвелла, на одній з тих вулиць, де стояли будинки одного або двох типів. Це був ще один жаркий день. Патриція згадала, що тут був струмок, який тепер був захований під землю. Іноді вона думала, що все ще може відчувати течію вигнаної екосистеми.

Вони підійшли до цементної будівлі, яка нічим не відрізнялася від інших. Лоуренс витягнув ключа, але не вставив його в замок на сталевих дверях у стіні з мармуру. Замість цього він набрав серію з десятки символів на клавіатурі, втопленій у стіну, яку Патриція навіть не помітила. І лише тоді вставив ключ у замок і повернув.

Через два з половиною прольоти наверх з'явилися двері з купою металевих заклепок і табличкою, на якій було написано: — "ПРОЦВІТАЮЧІ РІШЕННЯ. ПОВЕРТАЙСЯ ЗАВТРА" — Лоуренс постукав сімнадцять разів, в точній послідовності довгих і коротких пауз, і двері повернулися.

— Ласкаво просимо до проекту "Десять відсотків", — сказав Лоуренс. — У будь-якому випадку це місцевий офіс.