Розділ «КНИГА ТРЕТЯ»

Настрій Патриції швидко зіпсувався. Обіцяно зустріч чи ні, а їй доведеться піти звідси.

— Хей! — перед Патрицією виник юнак. Він мав на собі смішний червоний жилет з фіолетовим коміром, годинник на ланцюжку, а також пишні білі рукави. Широкі вилоги та плечізменшували його обличчя, що мало приємний розтяг і легку посмішку. — Ви Патриція, чи не так? Я почув, що ви непрямо відповідальні за пом'якшення жахливої дубтрешівської музики. Я Кевін.

У нього був акцент, який вона не могла визначити — свого роду середньоатлантичний. Англофіл. Його рукотискання було м'яким і охоплюючим, але не неприємним. Він був любителем тварин, а вона могла розповісти йому про бажання багатьох домашніх улюбленців.

Кевін і Патриція трохи поговорили про музику та основну несумісність між вечіркою з коктейлями та танцювальною (слизька підлога могла підходити для одієї з них, але не до обидвох: і яка підлога могла би бути універсальною).

Лоуренс нарешті повернувся з симпатичною рудоволоскою з вафельною шкірою і гострим підборіддям, з блискучим шарфом на шиї.

— Це Серафина. Вона працює з емоційними роботами, — сказав Лоуренс. — Це Патриція, — сказав він Серафині. — Моя шкільна товаришка. Вона врятувала моє життя.

Охарактеризована таким чином, Патриція ледь не виплюнула "космо", яке втягувала соломинкою. "Вона врятувала моє життя" — очевидно це був анекдот, з яким вона асоціювалася в мозку Лоуренса.

— Я ще ніколи не дякував тобі за це, — сказав Лоуренс. Тоді Серафина галасливо потисла руку Патриції і сказала, що їй приємно її бачити, і Патриція повинна була познайомити Кевіна з ними. Кевін кивав і розуміюче посміхався. Він був вищим навіть за Лоуренса, і міг вмістити двох Серафин всередині себе.

Лоуренс подарував Патриції свою картку, з неясним запрошенням на обід.

Після того як Лоуренс і Серафина відчалили, Патриція сказала Кевіну,

— Насправді я його не врятувала. Він перебільшує.

Кевін знизав плечима, змусивши затремтіти свій годинниковий ланцюжок.

— Це його життя. Кожен з нас, як правило, надає перевагу особистим висновкам у таких питаннях.

Лексус зупинився перед будинком Патриції у той момент, коли вона діставала ключі з сумочки. Була третя ранку, але Кавашіма знав точно до хвилини, коли Патриція повернеться додому. Він як завжди носив пошитий на замовлення темний костюм, тонкий чорний галстук та яскраво-червону хусточку у зовнішній кишені, яка забезпечувала сплеск кольору навіть у цю гарячу ніч. Він вийшов з машини і подарував Патриції веселу посмішку — він був задоволений, що вони зустрілися. Кавасіма був одним з найпотужніших магів, яких Патриція знала, але всі, хто зустрічався з ним, думали, що він керуючий хедж-фонду. Його чорне волосся було коротким, крім одного довгого пасма, і він мав вигляд пустотливого щасливчика, який змушував людей довіряти йому, навіть коли вибивав з них мільйони.

— Я не сказала йому, — сказала Патриція, ігноруючи привітання — Він про це знає. Ще з середньої школи.

Кавасіма кивнув.

— Звичайно. Але все-таки розмовляти зі звичайними людьми про те, що ми робимо, і як ми їх використовуємо... — Він нахилив голову і чомусь подивився на своє взуття. Тоді знову глянув на Патрицію, з деяким сумнівом. — А якби ми наказали тобі його вбити?

— Я б сказала те саме, що сказала одному хлопцеві десять років тому, — без будь-якої паузи відповіла Патриція. — Я б сказала "ні". Насправді я сказала би, "пішли ви ...", а потім "ні".

— Ми зрозуміли. — Кавасіма засміявся і поаплодував руками кілька разів. — Звичайно, ми ніколи не попросимо вас зробити це. Ніколи, якщо це не буде абсолютно необхідним. Але ми хочемо зустрітися з ним. Якщо ви довіряєте йому, то ми йому також довіряємо. Але ми хочемо зустрітися з ним окремо.

— Гаразд, — сказала Патриція. — У нас була лише одна коротка розмова. Але я спробую, звичайно.