Розділ «Рік перший»

— Бери ж! — Він простягнув Крабатові ножика. Хлопець збагнув, що відмовлятися не можна. — Ножик має одну особливість, про яку ти повинен знати. Якщо тобі загрожує небезпека, смертельна небезпека, тоді його лезо міняє колір.

— Воно стає чорним?

— Так. Ніби ти потримав його над полум’ям свічки.

Без священика та без хреста

За теплою осінню не забарилася рання зима. Після Свята всіх святих два тижні падав сніг. Крабатові знову довелося відкидати сніг, прочищати під’їзну дорогу до млина. З появою молодика прибув незнайомець з півнячим пером на капелюсі. Він їхав навпрошки крізь замети, не лишаючи на снігу слідів.

І все-таки снігопад не був для Крабата великим лихом. А до справжніх морозів ще далеко. От тільки мірошниченки чомусь хмурнішали з дня на день. З наближенням Нового року вони частіше сердилися, через якусь дрібничку дратувалися, сварилися.

Навіть спокійний Андруш не був винятком. Одного разу Крабат жартома зліпив сніжку й жбурнув у нього, збивши з голови шапку. Андруш накинувся на необачного жартівника з п’ястуками й таки відгамселив би, якби не Тонда, що розборонив їх, ставши поміж.

— Погляньте-но на цього задиру! — спалахнув Андруш. — Іще мамине молоко на губах не обсохло, а в нього вже руки сверблять! Начувайся, хлопче, бо так натовчу пику, що не впізнаєш сам себе.

На відміну від товаришів, Тонда залишався, як і раніше, розважливим і привітним. Але Крабат відчував, що старший мірошниченко також чимось журиться, хоча на виду й не показував. «Може, за своєю дівчиною сохне?» — припустив Крабат. І враз йому пригадалася заспівувачка з хору — канторка. Краще б він зовсім забув про неї! Але як можна забути?

Настали Різдвяні свята. Для мірошниченків це були звичайні будні. Невеселі, вони йшли на свою роботу. Крабатові захотілося бодай трохи їх підбадьорити. Він приніс із лісу кілька ялинових гілок і поставив їх на стіл. Коли хлопці прийшли вечеряти, то спаленіли від гніву.

— Що це? — вигукнув Сташко. — Викиньте цей непотріб!

— Викиньте! Викиньте! — залунало звідусюди. Навіть Міхал і Мертен почали лаятись.

— Хто приніс, хай і виносить, — заявив Кіто.

— І то негайно! — пригрозив Ганцо. — Інакше я йому зуби полічу!

Крабат почав виправдовуватися, але Петар обірвав його.

— Геть! — гримнув він. — Бо зараз всиплю гарячих!

Крабат виніс ялинові гілки з наймитської, але так і не збагнув нічого. Що ж він зробив поганого? Чому вони розсердились? А може, й нічого такого він не зробив, просто останнім часом усі сердяться й сваряться через дрібниці. Тільки дивно, що раніше ніхто ні разу йому не дорікнув, що тут він — молодший учень, який мусить терпіти. А тепер, коли настала зима, кожному кортить дошкулити йому. Невже вони так поводитимуться з ним до кінця навчання? Ще аж два роки…

Невдовзі Крабат спитав старшого мірошниченка, що сталося з хлопцями.

— Вони бояться, — коротко відповів Тонда.

— Чого?