Розділ «Рік перший»

— Ні, — відповів Тонда. — Пивоварня, з вашого дозволу, в селі Дощовому.

Вечір ставав дедалі забавніший. Гості їли, пили і ніяк не могли насититись, а мірошниченки дивилися на них і стиха хихикали. Пийте, хоч лусніть! Бочка, як колодязь, — дощівки кухлями не вибереш! Поступово обличчя у вербувальників почервоніли. Барабанник, хлопчина Крабатового віку, після п'ятого кухля перегнувся, бухнувся головою об стіл і захропів. Решта гостей завзято пили далі.

У розпалі «бенкету» лейтенант повернув голову й подивився на мірошниченків. Він раптом згадав про винагороду, що її виплачують за кожного рекрута.

— Ото було би здорово, — вигукнув він, розмахуючи кухлем, — якби ви кинули свого млина й пішли на війноньку! Ну хто такі мірошниченки? Ніхто й ніщо! Купа гною! А от солдат…

— Солдат! — очуняв капрал і грюкнув кулаком по столу, аж підскочила голова барабанника. — Солдат має добру платню й веселе товариство. І всі його люблять, особливо дівчаточка! Бо ж є за що! У солдата хустка в два кольори, блискучі ґудзики на мундирі ще й черевики до колін.

— А війна? — поцікавився Тонда.

— Війна?! — здивовано перепитав лейтенант. — Війна — це найкраще, що може собі солдат побажати. А якщо ти не боягуз і тобі ще й фортунить трохи, то слава й трофеї не забаряться. Заробиш ордена, дослужишся до капрала, а може, й до вахмістра…

— А декотрі, — підхопив капрал, — а декотрі під час війни в офіцери, а то і в генерали вискакують! Побий мене грім, якщо кажу неправду!

— Нема чого тут довго розпатякувати! — втрутився лейтенант. — Бачу, ви хлопці браві, гайда до нас у полк! Беру вас рекрутами. Ну що, по руках?

— По руках! — Тонда потис простягнену лейтенантом руку. Міхал, Мертен і решта зробили те саме.

Лейтенант засяяв од радості. Капрал, хоч і непевно тримався на ногах, додибав до хлопців, щоби заглянути їм у роти.

— Треба, чорт забирай, подивитися, чи міцно сидять у вас зуби! Для солдата вони дуже багато значать, надто передні! Інакше солдат під час бою не обкусить патрона й не вистрілить у ворога його світлості курфюрста, як того вимагає військова присяга.

У всіх мірошниченків зуби були здорові, тільки Андрушеві не сподобалися капралові. Він натиснув великим пальцем на його передні зуби. Хрусь! — два зуби зламалися.

— Дідько тебе взяв би! Який зухвалець! Зуби гнилі, як у старої баби, а преться в солдати! Геть із моїх очей, бо не ручаюсь за себе!

Андруш залишався спокійний.

— З вашого дозволу, поверніть мої зуби, — люб'язно сказав він.

— Ха-ха! — напустився капрал. — Може, застромиш їх у свій капелюх?

— У капелюх? — перепитав Андруш, ніби не розчув. — Ні, тільки не в капелюх!

Він узяв у капрала свої зуби й поставив їх на місце.

— Тепер вони сидять іще міцніше. Може, пан капрал хочуть переконатися?