Розділ «Рік перший»

На пагорбку поблизу торфовища Юро зупинив волів.

— Приїхали! Розвантажуймо!

Вони поклали в найвужчому місці Чорної води бруси, кругляки й міцно їх закріпили. Далі за містком настелили дощок одну за одною, а щоби не провалювалися в болото, Сташко попідкладав під них гілля. Але відстань до торфовища виявилася довшою, ніж вони гадали. Юро запропонував привезти ще дощок, проте Сташко сказав, що це зайве. Він виламав березову гілку й пішов дерев'яним настилом, промовляючи у такт ході закляття й б'ючи гілкою по дошках. Настил почав довшати й невдовзі вже сягав торфовища.

Крабат стояв приголомшений.

— Не збагну, — вигукнув він, — навіщо ми працюємо, коли все, що робимо своїми руками, можемо начаклувати?

— Можемо, — відповів Тонда, — тільки від такого життя, Крабате, тебе невдовзі знудить. Окрім того, не працюватимеш — нічого й не матимеш! І блукатимеш, як бездомний собака!

Неподалік торф'яної ями стояла повітка. У ній лежав сухий торішній торф. Хлопці тачками перевозили його настилом, а Юро складав на хуру. Скінчивши роботу, він умостився спереду.

— Вйо! — крикнув на волів і поїхав до млина.

До його повернення Тонда, Сташко і Крабат перевозили до повітки цьогорічний торф і там складали. Працювали без поквапу, часу мали досить. Тут і з’явилась у Крабата ця ідея. Він спитав старшого мірошниченка й Сташка, чи дозволять вони йому відлучитися.

— Куди?

— По гриби. Тільки свиснете, я відразу повернуся.

— Якщо певен, що ти їх тут знайдеш…

Тонда погодився, Сташко теж.

— Сподіваюся, ти прихопив ножика!

— Якби я його мав, то…

— Позичу свого, — сказав Тонда. — На, тільки не згуби!

І показав, як відчиняти ножика: натиснути кнопку на обідку рукояті — і всього! Вискочило лезо, чорне, як сажа, ніби Тонда довго тримав його над полум'ям свічки.

— А зараз ти! — Він склав ножика й подав його Крабатові. — Покажи, чи зумієш!

Крабат натиснув кнопку на крицевому обідку — вискочило лезо, блискуче, як сонце. Хлопець остовпів.

— Щось не те? — спитав Сташко.