Розділ «Рік перший»

Сурми?

Андруш склав праву долоню рупором, притулив до рота і, надимаючи повні щоки, почав грати марш шведських гренадерів. Він грав так піднесено, що, звичайно, переміг би найкращих сурмачів світу, якби йому довелося з ними змагатись.

Мірошниченки враз збадьорилися і стали йому підігравати. Тонда, Сташко і Крабат дули в тромбони, Міхал, Мертен і Ганцо — в ріжки, решта поділила між собою більші й менші труби, а Юро грав у бомбардон. Треба сказати, що вони всі, як і Андруш, лише дмухали в складені рупором долоні, а всім здавалося, що грає шведський королівський військовий оркестр.

— Припиніть! — хотів крикнути лейтенант.

— Припиніть! Припиніть, негідники! — силкувався гаркнути капрал.

Але жоден із них не вимовив і слова. Не скористалися вони й з кийків, хоча дуже цього хотіли, бо кожен залишався на своєму місці — один попереду, другий позаду — і марширував разом з усіма. Ні прокльони, ні молитви не допомогли їм спинити музикантів.

Під барабанний дріб і звуки труб колона ввійшла до Каменця на втіху перехожим міщанам. До неї приставали дітлахи і з вигуками «Ур-ра!» марширували слідом. Вікна будинків розчинялися, дівчата махали хусточками, посилали повітряні поцілунки.

Не стишуючи своєї гучної гри, Тонда з товаришами й ескортом кілька разів обійшли міський майдан і вишикувалася перед ратушею. Відразу глядачі вкрили весь майдан. Не забарився й переполошений звуками ненависного шведського маршу командир дрезденського піхотного полку пан Кристіан Фюрхтегот Едлер фон Ляндчаден-Пумпеншторф. Підстаркуватий, розтовстілий за довгі роки служби полковник придибав в оточенні трьох штабних офіцерів і ватаги ад'ютантів. Украй обурений безглуздим спектаклем, що розігрувався на його очах, він роззявив був рота, щоби вилити свою лють найдобірнішою лайкою, але слова застряли в горлі.

Андруш із товаришами, помітивши пана полковника, перейшли на врочистий марш шведської кавалерії. Старого служаку-піхотинця допекло до живого. А оскільки під мелодію кавалерійського маршу більше личить гарцювати на коні, ніж марширувати, то мірошниченки та їхні супровідники пустилися риссю. Видовище було дуже кумедне, але не для пана полковника.

Безмовний, він шаленів од люті і, наче короп у верші, хапав ротом повітря. Йому нічого не залишалось, як дивитися на дюжину рекрутів, що, ніби вершники, підстрибували на міському майдані в такт ворожому кавалерійському маршеві. Хай їм грець, отим музикантам! Але ж лейтенант! Той бовдур геть здурів! Осідлав свою шаблю й скаче, мов хлопчик верхи на патику! Нечувано негідна поведінка офіцера не дозволила полковникові приділити належну увагу капралові з барабанником, що також скакали гопки.

— Ескадрон, стій! — скомандував Тонда, і гра припинилася.

Потім, знявши шапки, всі вишикувалися, помахали полковникові й насмішкувато дивилися на нього. Полковник фон Ляндчаден-Пумпеншторф наблизився до них і гаркнув так, якби одночасно гаркнули дванадцять капралів.

— Хто вас, ідіотів, чорт забирай, надоумив влаштувати цей мавпячий спектакль перед чесним народом? Хто вам дозволив, вошиві голодранці, насміхатися з мене? Я — командир героїчного полку, який укрив себе славою в тридцяти семи битвах і ста п'ятдесяти дев'яти вилазках, заявляю, що виб'ю з вас усю дурість! Я прожену вас крізь шерег солдатів, і ви скуштуєте пару сотень палиць, я…

— Годі! — сказав Тонда, і полковник затих. — Пожалійте своїх солдатів і збережіть палиці! Ми ж, усі дванадцять, що стоять тут перед вами, нездатні до солдатського життя. А недоумки, як оцей, — він показав на лейтенанта, — чи горлопани, як отой, — він кивнув у бік капрала, — ті в армії почуваються, як у Бога за дверима, поки їх, звісно, не вколошкають. А я й мої товариші — з іншого тіста! Начхали ми на ваші мундири з блискучими ґудзиками разом із вашим найсвітлішим курфюрстом. Якщо захочете, можете це йому переказати!

Тієї ж миті мірошниченки перекинулися воронами й шугнули вгору. Крякаючи, вони покружляли над майданом і зникли за обрієм.

Подарунок на пам'ять

У другій половині жовтня несподівано потепліло. Сонце гріло, як улітку. Хлопці скористалися з чудових днів, щоби привезти кілька хур торфу. Юро запряг волів, Сташко з Крабатом навантажили воза дошками й брусами, а зверху примостили дві тачки. Прийшов Тонда, і вони поїхали.

Торфовище було по той бік Чорної води, у верхів'ї Козельбруха. Цього літа в найспекотніші дні Крабатові довелося працювати там. Підсобляв Міхалові й Мертенові, бо ще не навчився орудувати торф'яним ножем і штиховою лопатою. Крабат відвозив тачкою масні блискучі скиби торфу на сухе місце і складав їх.

Світило сонце, на узліссі в калюжах віддзеркалювалися берези. Трава на купині пожовкла, верес давно відцвів. На кущах зрідка яріли червоні намистинки ягід, зблискували сріблясті ниточки павутиння.

Крабатові пригадалися дитячі роки в Ойтріху. В такі осінні дні у лісі він збирав хмиз, соснові шишки. Інколи навіть у жовтні знаходив білі гриби, опеньки, рижики, сироїжки. Цікаво, чи є гриби тепер? Адже погода ще зовсім тепла…