— Ми пройшли крізь усе це разом, як команда, Френсисе. Все, що я зробив, було для вас, і ви б і близько не підступилися до Даунінг-стріт без мене. Ми досягаємо мети разом — або ж нас разом дрючать. Якщо я закінчу в купі гівна, Френсисе, то хай мені грець, якщо я потраплю туди сам. Ви не можете цього допустити, тільки не з тим, що мені відомо. Ви мені винні!
Він тремтів, розхлюпував віскі. Зіниці були ніби проколи від шпильки. Він заслинився.
Слова було сказано, погрозу висунуто. Уркгарт провокативно кинув О’Нілу рукавичку, яку, майже без паузи, підібрали і нею ж ляснули Уркгарта по обличчю. Стало ясно, що зараз важило не те, чи втратить О’Ніл контроль, а як скоро це станеться, і часу не лишалося взагалі. Було мало сенсу продовжувати випробовувати його. Уркгарт обірвав момент, широко посміхнувшись і похитавши головою.
— Роджере, мій любий друже. Ви абсолютно не так мене розумієте. Я просто кажу, що це буде складно у найближчий час, у новорічному списку почестей. Та буде ще один навесні, на день народження королеви. Всього за кілька тижнів, справді. Я ж просто прошу вас зачекати доти,— він поклав руку на тремтяче плече О’Ніла.— І якщо ви хочете роботу на Даунінг-стріт, ми щось вам підшукаємо. Ми працюємо як команда, ви і я. Ви на це заслужили. Даю слово честі, Роджере, я не забуду, на що ви заслуговуєте.
О’Ніл був неспроможний відповісти інакше, як бурмотінням. Його запал пригас, алкоголь торував собі шлях у його нутрі, емоції були подерті на шмаття і знову склеєні докупи. Він завалився назад у крісло, блідий, виснажений.
— Слухайте, поспіть перед обідом. Ми можемо обговорити деталі того, чого ви хочете, пізніше,— запропонував Уркгарт, сам підливаючи віскі в О’Нілову склянку.
Не сказавши і слова, О’Ніл заплющив очі. Він ще один раз перехилив склянку, і за лічені секунди його дихання сповільнилося, хоча навіть уві сні його очі невпинно тріпотіли під повіками. Хай де блукав розум О’Ніла, він не знаходив спокою.
Уркгарт сидів, дивлячись на зіщулену фігуру. З носа О’Ніла крапали шмарклі. Цей вигляд ще раз нагадав Уркгарту дитинство, і лабрадора, який довгі роки вірно служив йому як мисливський пес і постійний супутник. Одного дня прийшов ґілі й пояснив, що пес пережив удар; його треба приспати. Уркгарт був спустошений. Він помчав до стайні, де той спав, і його зустріло жалібне видовище тварини, яка втратила контроль над собою. Задні лапи були паралізовані, пес загидився, а з носа і писка, як і в О’Ніла, неконтрольовано крапало. Все, на що він спромігся, це на вітальне скавучання. В очах старого ґілі, який гладив псу вухо, стояли сльози.
«Більше не буде тобі гонів чи зайців, старий друзяко,— прошепотів він. Він обернувся до молодого Уркгарта.— Вам час іти, паничу Френсисе».
Та Уркгарт відмовився.
«Я знаю, що треба робити»,— сказав він.
Тож вони разом викопали могилу в садку, біля густого тисового живоплоту, винесли пса на сонячну місцину, де б він міг відчути тепло осіннього сонця. Тоді Уркгарт застрелив його. Поклав край його стражданням. Дивлячись зараз на О’Ніла, він пригадав сльози, які тоді пролив, і всі ті рази, коли він навідував його могилу, і подумав: чого деякі люди заслуговують на менше жалю, ніж німі тварини?
Він залишив О’Ніла в бібліотеці й попрямував до кухні. Під раковиною знайшов пару гумових кухонних рукавиць і запхав їх разом з чайною ложкою до кишені, а тоді вийшов з будинку з чорного ходу. Коли він увійшов до сарайчика, старі дерев’яні двері простогнали на іржавих завісах. У ніс йому вдарила затхлість. Він нечасто використовував це місце, та точно знав, де стоїть те, що він шукає. Високо на дальній стіні висіла древня, потріскана кухонна шафа, яку викинули зі старої буфетної багато років тому, а зараз вона стала притулком для напіввикористаних бляшанок фарби, олії й численного війська шашелі. В глибині він знайшов ретельно закупорену бляшанку. Надягнув гумові рукавиці, перш ніж взяти її з полиці й повернутися до будинку, тримаючи ту бляшанку так, ніби несе запалений смолоскип.
Повернувшись до будинку, він перевірив О’Ніла, який досі глибоко спав, громовито хропучи. Уркгарт нишком попрямував нагору, до гостьової кімнати, і зрадів, дізнавшись, що О’Ніл не замкнув свою валізу. В несесері він знайшов, що шукав, воно було втиснуте разом із зубною щіткою і набором для гоління. Це була бляшанка чоловічої пудри; покришка скрутилася, коли Уркгарт злегка повернув її. Всередині не було пудри, натомість там лежав маленький поліетиленовий пакетик на защібці, в якому десь на столову ложку було білого порошку. Уркгарт поніс пакетик до полірованого письмового столу з червоного дерева, що стояв у еркері, й дістав з шухляди три великі аркуші блакитного паперу до письма. Поклав один аркуш і висипав на нього невеличку купку білого порошку. Біля нього поклав другий аркуш і, досі у гумових рукавицях, відкрив бляшанку, яку приніс із сараю, і зачерпнув ложкою білого порошку, насипав гірку десь такого самого розміру. Користуючись ручкою ложки і шпателем, він з неймовірною ретельністю розділив дві купки на рівні половинки, зішкрібши по половинці кожної на третій аркуш паперу до письма, який зігнув посередині. Зернинки були майже ідентичного кольору і консистенції, він змішав обидві половинки, щоб приховати факт, що вони колись не були одним цілим. Зі згину посередині аркуша він приготувався насипати ту суміш назад до поліетиленового пакетика.
Уркгарт поглянув на аркуш і свою руку. Вона злегка тремтіла. Нерви, вік, нерішучість? Щось, що він успадкував від батька? Ні, ніколи. Хай чого це коштуватиме! Без жодного опору порошок ковзнув до поліетиленового пакетика, який Уркгарт потім защебнув. Виглядало так, ніби його ніколи й не чіпали.
За п’ять хвилин по тому, у кутку садка біля плакучої верби, де садівник завжди тримав невеличку купку садового сміття на спалення, Уркгарт розпалив вогнище. Бляшанка була вже порожня, її вміст вимито, і він поховав її в полум’ї разом із синіми папером до письма і гумовими рукавицями. Уркгарт дивився на полум’я — як воно спершу палахкотить, а потім куриться, аж поки не залишилося нічого, окрім розбитої старої бляшанки, вкритої попелом.
Він повернувся до будинку, налив собі велику порцію віскі, проковтнув його майже так само жадібно, як і О’Ніл, і лише тоді розслабився.
Все було зроблено.
Розділ сорок п’ятий
Це той старий мудрий плавець штормових морів, Френкі Дрейк, якось зауважив, що крила нагоди вкриті пір’ям смерті. Бажано смерті когось іншого.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Картковий будинок» автора Майкл Доббс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя Роздача“ на сторінці 65. Приємного читання.