Розділ «Частина третя Роздача»

Пізніше того вечора, набагато пізніше, вже по тому, як Меті повернулася додому, Уркгарт вийшов з дому і повернувся до свого кабінету в палаті громад. Його секретарка вже спорожнила попільнички, помила склянки, розрівняла подушки. Коли він пішов, кабінет досі кипів від гамору, та зараз там було тихо, як у могилі. Він зачинив по собі двері, ретельно замкнув їх. Підійшов до шафи для документів на чотири шухляди з міцним засувом і кодовим замком. Чотири рази прокрутив цифри, туди й сюди, поки не почулося тихеньке клацання і засув не впав йому в руки. Уркгарт прибрав його і нахилився, щоб висунути нижню шухляду.

Шухляда рипнула, відчиняючись. Вона була напхом напхана папками, на кожній — імена різних парламентарів, кожна містила бентежні, ба навіть викривальні матеріали, які Уркгарт обережно дістав з сейфа офісу партійного організатора. Йому знадобилося близько трьох років, щоб накопичити ці секрети, ці акти цілковитого глупства.

Сортуючи папки, він став навколішки на підлозі. Нарешті знайшов, що шукав: конверт з поліетиленовою підкладкою, вже з адресою і печаткою. Він відклав його вбік, потім засунув шухляду і замкнув шафку, перевіривши її, як і завжди, щоб переконатися, що замок і засув правильно стали.

Він не поїхав напряму додому. Натомість він рушив до однієї з цілодобових кур’єрських мотослужб, які квітнуть серед сумнівних підвалів Сохо. Він здав конверт і заплатив готівкою за доставку до місця призначення. Звісно, йому було б легше надіслати його з палати громад, де діє одне з найефективніших поштових відділень у країні. Та він не хотів, аби бодай десь поблизу цього конверта був штемпель палати громад.

Розділ сорок другий

Ніяку жорстокість не можна пробачити. Саме тому немає сенсу бути жорстоким наполовину.

Листи і газети прибули майже водночас, глухо гухнувши на Вултонів килимок у Челсі. Почувши ранковий гуркіт, Вултон спустився сходами у своєму халаті й підібрав їх, розкладаючи газети на кухонному столі, в той час як кореспонденцію лишив на маленькому антикварному ослінчику в коридорі. Він отримував більше трьохсот листів на тиждень від своїх виборців та інших кореспондентів і вже давним-давно покинув навіть намагатися прочитувати їх усі. Тож він лишав їх дружині, яка була його виборчим секретарем і для якої він отримував щедрі надбавки за секретарство від партійної влади, на додачу до його платні міністра Кабінету.

Певна річ, в газетах домінували вибори лідера. Здавалося, ніби заголовки писали журналісти, які підробляли ще й у «Спортінг лайф», тому по перших сторінках були розсипані фрази на кшталт «ніздря в ніздрю», «трикінний забіг» та «фотофініш». Всередині вже не такі гарячі статті пояснювали, що важко передбачити, хто з трьох провідних претендентів має зараз найкраще становище. Вултон схилився над аналізом у «Ґардіані», що зазвичай був не першим його портом заходу. Там було багато безглуздої стрибанини на лівій нозі, але, оскільки вони не підтримували жодного з кандидатів на прийдешніх виборах, вірогідно, вони лишалися більш зваженими й об’єктивними щодо результату.

«У партії з’явився чіткий вибір»,— починалася стаття.

Майкл Семюел є, безперечно, найпопулярнішим і найелегантнішим з трьох, який зумів зробити чисту політичну кар’єру, не відкинувши своєї громадянської свідомості.

Те, що деякі постаті у партії атакували його, назвавши «аж надто ліберальним», є знаком, який він має носити з гордістю.

Патрик Вултон — політик зовсім інший. Надзвичайно гордий своїм північним походженням, він постає як людина, здатна об’єднати обидві частини країни. Але чи зможе його грубуватий політичний стиль об’єднати обидві частини його ж партії, питання дискусійне. Незважаючи на час, проведений у міністерстві закордонних справ, він виявляє мало терпіння до дипломатії і розігрує свою політику так, ніби він досі буцає м’яч у своєму клубі регбійної ліги. Лідер опозиції якось описав його як чоловіка, який тиняється вулицями Вестмінстеру в пошуках бійки, байдуже з ким.

Вултон з приємністю приглушено реготнув, відкусив половину тоста і ще раз шурхнув газетою.

Френсиса Уркгарта оцінити важче. Як найменш досвідчений і відомий з трьох, він, тим не менш, дуже добре показав себе у першому раунді голосування. Його успіх можуть пояснити три причини. По-перше, як головний організатор, він знає партію надзвичайно добре. Оскільки за його обрання відповідають його колеги по партії, а не електорат у цілому, його непублічність є меншим недоліком, аніж багато хто міг припускати.

По-друге, він проводить свою кампанію з відчуттям власної гідності, що лишає його осторонь словесних боїв і невдач інших претендентів. Те, що відомо про його політику, наводить на думку, що він міцно дотримується традиційної лінії, можливо, є кимсь на кшталт патриція і прихильника авторитаризму, зате не конфліктує з жодним крилом партії.

По-третє, можливо, його найбільшим активом є те, що він відрізняється від обох своїх суперників. Чимало парламентарів у першому раунді підтримали саме його, а не віддали свій голос одному з більш спірних кандидатів.

Він — очевидний вибір для тих, хто воліє сидіти на двох стільцях. Але це, зрештою, може зруйнувати його кампанію. Оскільки потреба в чіткому рішенні наростає, Уркгарт як кандидат може постраждати найбільше.

Тож вибір очевидний. Ті, хто бажає продемонструвати свою громадянську свідомість, підтримають Семюела. Ті, хто жадає політики крові та грому, підтримають Вултона.

Ті, хто не може визначитися, вбачають явний вибір в Уркгарті. Та хай як вони вирішать, вони невідворотно заслужать на те, що отримають.

Вултон гигикнув, прикінчивши останній тост, аж тут прийшла його дружина з повними руками ранкової кореспонденції, щоб приєднатися до нього.