Розділ «Частина перша Перетасовка»

Від тебе також чекають результату, подумала вона. Усі знали, де стоїть їхній редактор: в самісінькому центрі одного з найбільших боліт на Фліт-стріт[10]. Єдиним твердим політичним переконанням Престона було те, що його газета не могла дозволити собі опинитися у програші, та й то це переконання не було його власним, а нав’язаним новим кокні-власником, Бенджаміном Лендлесом. Однією з його рідкісних привабливих рис було те, що він ніколи не соромився й не намагався приховати свою думку: завжди виставляв її напоказ. Як він постійно нагадував своїм уже й так невпевненим працівникам, завдяки антимонопольній політиці уряду легше купити десять нових редакторів, аніж одну газету, «тож ми не дратуватимемо уряд, підтримуючи іншу силу, бляха».

Лендлес дотримав свого слова. Він надав усю свою численну армію газет до послуг урядового табору, а все, чого він очікував у відповідь,— правильного результату виборів від уряду. Звісно, це було нерозсудливо, та Лендлес ніколи не вважав, що розсудливістю можна взяти гору над своїми підлеглими.

Престон повернувся до перегляду телевізорів, чекаючи кращих новин. Меті спробувала ще раз. Вона сіла на ріг величезного редакторського столу, порушивши стос з опитуваннями громадської думки, на яку він так сліпо покладався, й повела своєї.

— Послухай, Ґреве, дивись у перспективу. Коли Маргарет Тетчер нарешті випала з обойми і їй довелося вийти на пенсію, всі ринулися на пошуки нового стилю. Потрібна була нова манера. Щось не таке різке, не таке владне; всі вже й так натерпілися митарств і кпин тої клятої баби...— (Кому ж як не тобі розуміти це, подумала вона).— Тож і обрали Колінґриджа, бо в телевізорі він здавався упевненим, був чемний з бабусями і, швидше за все, не став би суперечливою фігурою,— вона недбало знизала плечима.— Проте вони втратили позиції. Це брудна політика, тож у них більше не залишилось енергії й ентузіазму. В його кампанії стільки ж завзяття, як у вчителя недільної школи. Якби він порозводився про банальності ще сім днів, то, по-моєму, навіть його дружина проголосувала б за когось іншого, щоб тільки змінити щось.

Престон відвернувся від телеекранів, потираючи підборіддя. Нарешті, здавалося б, він почав слухати. Вже вдесяте за вечір Меті стало цікаво, чи користується він лаком, щоб підтримувати своє ретельно зачесане волосся в ідеальному стані. Вона запідозрила, що в нього розвивається плішина. Безперечно, він користується щипчиками для брів.

Він повернувся до розмови:

— Окей, обійдімося без містики і оперуймо чіткими цифрами, гаразд? Якою буде більшість? Вони матимуть її чи ні?

— Передчасно казати, що ні,— відповіла вона.

— От і не хочу я, бляха, нічого казати передчасно, Меті. Будь-яка більшість мене влаштує. Чорт, та в такій ситуації це вже досягнення. Справді історичне. Чотири перемоги поспіль, такого ще не було. Тож першу шпальту не міняємо.

Престон швидко підбив підсумок, наливши келих шампанського з пляшки, що стояла у нього на книжковій полиці. Меті він нічого не запропонував. Почав порпатися в паперах, щоб відволіктися, та Меті так просто не спекаєшся. Її дід був сучасним вікінгом, який у буремні перші місяці 1941-го перетнув Північне море у напівзатопленому фінському човні, щоб утекти з окупованої нацистами Норвегії й приєднатися до Королівських ВПС. Меті успадкувала від нього не лише свою вроджену скандинавську зовнішність, а й твердість духу, яка не завжди подобалася неадекватним чоловікам. Але якого дідька!

— Просто спинися на хвильку й постав собі питання, чого нам очікувати від ще чотирьох років Колінґриджа,— кинула виклик Меті.— А може, він занадто милий, як на прем’єр-міністра. Його програма настільки легенька, що просто пішла по вітру ще під час кампанії. Він не представив жодних нових думок. Його єдиний план — це схрестити пальці й сподіватися, що росіяни чи профспілки не зіпсують повітря аж надто гучно. По-твоєму, це те, чого справді хоче вся країна?

— Елегантно подано, як завжди, Меті,— дорікнув Престон, укотре виказуючи поблажливість.— Але ти помиляєшся. Клієнтам потрібна консолідація, а не переворот. Вони не хочуть, щоб іграшки вилітали з візка щоразу, як вони виходять погуляти з дитиною,— він змахнув пальцем, ніби диригент, який повертає музиканта, що збився, назад до теми.— Тож нема нічого поганого у ще кількох роках теплого пива і крикету. А повернення нашого приятеля Колінґриджа назад на Даунінг-стріт — це взагалі чудово!

— Та це ж просто смерть, чорт забирай,— гиркнула вона, розвертаючись іти.

Розділ третій

Ісус казав нам прощати ворогів наших, і хто я такий, щоб сумніватися у Всемогутньому? Але у цій безмежній мудрості Він ні хріна не згадав за прощення друзів наших чи принаймні всіх наших рідних. І я радий слідувати Його пораді в цьому питанні. В будь-якому разі, коли до цього доходить, мені набагато легше пробачити себе.

Автобус номер 88 збудив Чарльза Колінґриджа, прогуркотівши поряд, аж задвигтіли шибки. Маленька однокімнатна квартира над туристичною агенцією в Клепгемі була не тим, що більшість людей очікує побачити у брата прем’єр-міністра, а радше необхідністю скорочення витрат. Оскільки в барі в нього закінчилися гроші, йому довелося прийти додому перепочити. Зараз він розкинувся у кріслі, досі у зім’ятому костюмі, хоча краватки вже не було.

Він поглянув на свій старий наручний годинник і вилаявся. Проспав чотири години, та досі почувався виснаженим. Якщо не поквапиться, то проґавить вечірку, та спершу треба випити, щоб зібрати себе докупи. Він налив собі велику порцію горілки, вже навіть не «Смірноф», а звичайного бренду з місцевого супермаркету. Все одно з перегару цього не чути.

Він узяв склянку до ванної й занурився у гарячу воду, даючи їй час зробити свої дива з його стомленими кінцівками. Віднедавна вони, задавалося, належать якійсь абсолютно іншій людині. Мабуть, старію, сказав він собі.

Він став перед дзеркалом, намагаючись виправити наслідки останнього запою. Він побачив батькове обличчя, вічно докірливе, яке спонукає його до мети, завжди надто далекої, і вимагає відповіді, чому йому ніколи не вдавалося робити все так, як його молодший брат Генрі. У них обох були однакові можливості, вони ходили до однієї школи, але Гел чомусь завжди у всьому переважав і зрештою затінив брата і в кар’єрі, і в шлюбі. Чарльз не відчував образи за це, він був щедрою душею — аж надто щедрою й поблажливою. Та й Гел завжди був поруч, пропонував допомогу, коли брат її потребував, приходив з порадою й підставляв плече, щоб поплакатися, коли пішла Мері. Хіба вона не кидала йому в обличчя успіхи Гела? «Ти на таке не здатен! Ти взагалі ні на що не здатен!» Та й у Гела стало набагато менше часу перейматися проблемами інших, відколи він потрапив на Даунінг-стріт.

Змалечку вони ділилися всім; у юності вони досі багато чим ділилися, іноді навіть подругами. І машиною, однією з перших «міні», поки Чарльз не заїхав на ній у канаву, а потім хитаючись переконував молодого полісмена, що причиною його нестійкості є шок і травма, а не алкоголь. Але тепер у Геловому житті лишилося мало місця для старшого брата, і Чарлі відчував... а що він відчував, глибоко всередині, коли дозволяв собі бути чесним? Злість, смердючу однопляшкову лють — не на Гела, звісно ж, а на своє життя. У нього нічого не склалося, й він не розумів чому.