Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Девінс зробив паузу, щоб підкурити цигарку.

— А потім що? — спитав Ллойд.

— Потім? — перепитав Девінс, дещо здивований і роздратований Ллойдовою непробивною тупістю. — Та бляха, потім тебе відправлять до тюрми штату, посадять у камеру смертників, і будеш насолоджуватися їхніми чудовими харчами, доки не настане час осідлати блискавку. Поїздка буде короткою.

— Зі мною так не вчинять, — сказав Ллойд. — Ти просто пробуєш мене налякати.

— Ллойде, чотири штати, де є окружні суди, що можуть винести смертний вирок, постійно підсмажують людей. На сьогодні маємо вже сорок осіб, страчених за схемою Маркема. Платникам податків доводиться доплачувати за додатковий суд, та зовсім трохи, адже ці суди працюють лише з мізерним відсотком справ про вбивства першого ступеня. Крім того, платники податків зовсім не проти докинути копійку за смертну кару. Вона їм подобається.

Здавалося, ще трохи — і Ллойда знудить.

— Хай там як, — вів далі Девінс, — прокурор судитиме когось за схемою Маркема лише тоді, коли провина очевидна. Недостатньо зловити пса з рильцем у пушку — треба застукати його в самому курнику. Як у твоєму випадку.

Ллойд, який іще п’ятнадцять хвилин тому купався в променях слави, усвідомив, що думає не про усміхнених шанувальників, а про майбутнє, яке настане за якихось два тижні й скінчиться польотом у зловісну чорну діру.

— Злякався, Сильвестре? — спитав Девінс мало не лагідним тоном.

Щоб відповісти, Ллойдові довелося облизати губи.

— Господи, звісно ж, злякався. Якщо все так, як ти кажеш, я вже труп.

— Мертвим ти мені не потрібен, — сказав Девінс. — А от переляк не завадить. Зайдеш до суду перевальцем та з посмішкою на фізії — тебе прикують до стільця й махнуть рубильником. Станеш сорок першим Маркемом. А будеш мене слухати, то можемо й прослизнути. Я не кажу, що проскочимо, але можна спробувати.

— Я тебе слухаю.

— Ми маємо поставити на присяжних, — сказав Девінс. — На дванадцятьох шлеперів із вулиці. Треба, щоб на лавах присяжних сиділи сорокадворічні тітоньки, які й досі знають напам’ять «Вінні-Пуха» та влаштовують своїм папужкам похорони на задньому дворі — ось хто мені потрібен. Перед тим як завести присяжних до зали суду, їм нагадують про наслідки «Маркема». Вони не виносять смертний вирок, який здійснять або не здійснять за шість місяців чи за шість років, коли вони вже про те сто разів забудуть, — кент, якого вони засудять у червні, стане міндобривом іще до перерви між матчами збірних.

— Умієш ти сказати так, щоб засвербіло.

— У деяких випадках, — вів далі Девінс, проігнорувавши його слова, — саме це знання змушувало присяжних визнавати злочинців невинними. Це інший бік впливу «Маркема». Інколи вони відпускали явних убивць просто тому, що не хотіли бруднити руки свіжою кров’ю. — Він узяв аркуш. — Хоча за схемою «Маркема» стратили сорок осіб, за чотири роки питання смертного вироку поставало сімдесят разів. З тих тридцяти, що уникли страти, двадцятьох шістьох визнали невинними самі присяжні. В окружних судах було спростовано лише чотири обвинувачення: одне в Південній Кароліні, два у Флориді та одне в Алабамі.

— А в Аризоні?

— Ніколи. Я ж розказував. Кодекс Заходу. Ті п’ятеро стариганів хочуть так тебе притиснути, щоб аж шваркнуло. Якщо не очистимо тебе в очах присяжних, вафлі. Можу поставити дев’яносто проти одного.

— Скількох присяжні виправдали у звичайних судах Аризони?

— Двох із чотирнадцяти.