Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Адвокат звів очі. Ллойд прикинув, що він, певне, зовсім недавно почав голитися, але до біса. На безриб’ї й рак риба. Однаково його зловили на гарячому, і, на думку Ллойда, йому дадуть років із двадцять. І раз тебе загребли — замружся й зціпи зуби.

— Дуже вам дя…

— Цей тип, — сказав Ллойд, показуючи пальцем на охоронця, — назвав мене байстрюком. А коли я бовкнув щось у відповідь, він сказав, що мені за це зуба виб’ють! Як вам таке, підходить під категорію «жорстоке поводження з в’язнями»?

Адвокат провів по обличчі рукою.

— Є тут хоч слово правди? — запитав він в охоронця.

Той карикатурно закотив очі: «Господи, ну кому ви вірите?»

— Пане адвокате, цим парубкам тільки б ото сценарії для телебачення строчити. Я привітався, він привітався, та й по всьому.

— Срана брехня! — драматично вигукнув Ллойд.

— Свою думку я лишу при собі, — сказав охоронець і нагородив Ллойда кам’яним поглядом.

— Гаразд, однак перед тим, як піти, я перерахую зуби містера Генрейда, — мовив адвокат.

Обличчям поліцейського промайнула розлючена збентеженість, і він перезирнувся з двома охоронцями, які привели Ллойда. Ллойд посміхнувся. Може, пацан справді нормальний. Останні два його адвокати були старими халтурщиками, а один із них прийшов до зали суду з калоприймачем — можете в це повірити? З йобаним калоприймачем! Старі халтурщики класти на вас хотіли. «Прокукурікав, а там хоч не розвидняйся!» — ось їхнє гасло: хай забирають того молодика, а то не дає із суддею попліткувати. Однак, може, цей парубок виб’є йому десятку, як за збройне пограбування. Може, ще й дні під вартою зарахують. Урешті-решт, єдиним, кого він сам прибацнув, була дружина того мужика з білого «конні», і може статися, що й це вийде сперти на друзяку Баца. Бац не заперечуватиме. Бац давно ласти склеїв. Ллойдова посмішка поширшала. Треба бути оптимістом. У цьому весь фокус. Життя закоротке, щоб супитися.

Він усвідомив, що охоронець залишив їх наодинці, а адвокат (Ллойд згадав його ім’я — Енді Девінс) якось чудно дивиться на нього. Так дивляться на гримучу змію, якій зламали хребта — конає, та ще кусається.

— Ти по вуха в лайні, Сильвестре! — зненацька вигукнув Девінс.

Ллойд аж підскочив.

— Що? У якому лайні, що ти, бля, верзеш? До речі, круто впорався з тим жиробасом. Він так роз’єрепенився, що мало купу цегли не наклав…

— Слухай мене сюди, Сильвестре, і то уважно.

— Мене звати не…

— Ти навіть не уявляєш, у якій ти засаді, Сильвестре.

Девінс практично не моргав. Голос звучав м’яко та впевнено. Його біле волосся було підстрижене їжачком — лишився сам пух, і крізь нього просвічувала рожева шкіра. На безіменному пальці лівої руки в нього була проста обручка, а на безіменному правої — вигадливий студентський перстень. Він тихо ними цокнув. Від того химерного звуку в Ллойда мороз пішов шкірою.

— Через рішення, прийняте Верховним судом чотири роки тому, Сильвестре, ти постанеш перед судом уже за дев’ять днів.