Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Побічним для перебігу судових засідань, а втім, не без враження, виявилося свідоцтво Ядловкерової приятельки, панни Евфемії Никич. Урочистість суду не зашкодила їй — із якоюсь просто-таки злісливою приязністю — посвідчити, що вона завжди мала свого приятеля, Ляйбуша Ядловкера, за особу вибухову і передусім невіруючу.

Безсилий, між двома стражами, сидів бідолашний Ядловкер на лаві підсудних. Він не тільки не захищався, йому навіть на гадку не спадало, що він узагалі може захищатися. Вони пронишпорили все його життя. Вони докумекали, що він прийшов із Росії. Мало того, вони довідалися, що він колись, багато років тому, забив одного чоловіка в Одесі цукровою кеґлею.

Та він убив не одного, а кількох, і тому мовчав. Та й звати його було не Ядловкер, а Крамріш. Він просто прибрав собі папери, ну й, звісно, ім'я однієї зі своїх офір.

Урешті-решт, йому дали два роки виправних робіт, обтяжених додатково суворим постом раз на тиждень, у п'ятницю, тобто в день, коли він учинив свій злочин.

Мовчки і затято він дав себе вивести.

Та айхмістрові Айбеншютцу на душі було так, ніби то його засудили, а не Ляйбуша Ядловкера. Чому, цього він не знав, не знав — і край. Він поклав собі, що ноги його ніколи більше не буде на порозі прикордонної корчми. Але все одно розглядався за пані Евфемією. Та вона щезла, в дивовижний спосіб зникла. Надзвичай мовчазно поверталися вони з вахтмістром Сламою додому. Шлях був неблизький, десь зо тринадцять кілометрів. Дорогою айхмістр мовчав, хоча жандарм не раз намагався завести балачку. Бо слід сказати, що вахтмістра Сламу цей процес неабияк підбадьорив, натомість айхмістра Айбеншютца невимовно пригнітив.

Він перебував у предивному стані духа, наш Ансельм Айбеншютц: співчутливо, ба навіть із непідробним сумом він згадував бідолашного Ядловкера; та водночас не міг приховати від себе, що ті два роки виправних робіт, що їх дали Ядловкеру, по правді кажучи, вельми навіть утішили його. Він не зовсім розумів, чому, а може, якраз чудово розумів, просто не хотів собі зізнаватися.

В ньому точилася внутрішня боротьба, чи зізнатися собі в усьому, тобто в усьому своєму знанні, чи ні. Вахтмістр жандармерії Слама торочив тим часом усілякі нісенітниці. Ніколи ще, здавалося Айбеншютцові, Слама не городив таких несусвітенних дурниць.

Уже повернуло на вечір. Вони їхали широким піщаним гостинцем поміж двома смугами лісу. Вони їхали у західному напрямку. Призахідне сонце, червонясте і лагідне, сліплячи, світило їм просто в очі. Обабіч шляху на краю лісу сяяли смереки, немовби зосередини, наче напилися черленого золота сонця, а тепер його випромінюють. Було чутно безперервне щебетання і цвірінькання, свист і тьохкання птахів, гостро пахло живицею, невблаганно солодкий і терпкий запах якої струменів із обох країв безконечного лісу. Ці пахощі були гострі, і солодкі, і гіркі водночас. Айхмістра Айбеншютца вони збуджували, і він ніжно пестив батіжком правий бік Сивому, підганяючи його. А нащо підганяти? Куди він мчить? Додому? А хіба є в нього дім? Хіба в нього ще є дім? Чи ж не чуже немовля репетує в його домі? Немовля Новак? — Ох, що там знає бідолашний айхмістр! Голим, геть голим здався собі Айбеншютц, так ніби сама доля роздягла його. Йому було соромно, але найгірше, що він так до пуття й не знав, чому він соромиться. І якщо перед тим він підганяв Сивого, то тепер намагався вгамувати його чвал. Прекрасно сяяли на небі зорі, дуже далеко і геть незрозуміло. Час від часу Айбеншютц підводив погляд. Він намагався знайти собі розраду, якоюсь мірою навіть підлеститися до них. Колишніми роками він ніколи не зважав на них, не кажучи вже про те, щоби любити. А тепер у нього на душі було так, ніби вони завжди брали участь у його житті, на віддалі, щоправда, але незмінно брали участь, як іноді дуже віддалені родичі.

У цю мить вони в'їхали в містечко Золотогрод.

«Підвезти вас?» — запитав Айбеншютц жандарма.

«Певна річ, — відказав вахтмістр. — Я змучений».

Вахтмістр жандармерії Слама мешкав на тому кінці Золотогрода, де дорога відгалужувалася на Шваби. Побита негодою дерев'яна дощинка білою стрілкою вказувала шлях на Шваби, мало не сліпила в цю блакитну ніч.

Айхмістр Айбеншютц попрощався із жандармом.

Власне кажучи, він хотів був поїхати додому, наш айхмістр. Але ж вказівник, вказівник! Як же він сяяв! Тому Айбеншютц повернув возика на Шваби, до прикордонної корчми.

На прикордонну корчму Ядловкер набрав не одну позичку. Тепер це вийшло на яв. Одразу після проголошення вироку в містечку Золотогроді та й узагалі в усьому повіті постало питання, хто перебере прикордонну корчму в Швабах: тимчасово, звісна річ, офіційно тимчасово, а насправді назавжди. Бо прикордонна корчма — добрий хосен, і тому Ляйбушеві Ядловкеру вже давно заздрили. Цього вечора, не змовляючись, у прикордонній корчмі у Швабах зібралося п'ятеро позичкарів. Усі п'ятеро прибули мало не водночас, і всі п'ятеро були ошелешені, заставши там решту. Найбагатший серед них був Каптурак.

Це він приводив сюди дезертирів, адже він ними торгував. Він єдиний докладно знав, скільки саме прибутку приносить корчма, він же ж володів потойбіч кордону, по російському боці, такою самісінькою. Проте інші позичкарі були аматори: торгівець коралами на ім'я Піченік, продавець риби на ім'я Балабан, фірман дрожки Манес і молочар Остерзетцер.

Усі четверо аж ніяк не годні були дорівнятися кебетою Каптуракові. Панна Евфемія Никич теж сиділа за столом, вона належала до корчми, і на неї теж поширювалися позички. Всі п'ятеро позичкарів, щоправда, не дивилися на неї, розмовляючи, та всі п'ятеро знали, що вона тут, що вона присутня і уважно слухає. Жоден із цих п'яти їй не подобався: ні помітно хирлявий Піченік, ні фест заогрядний Балабан, ані цей ґевал, фірман Манес, не кажучи вже про того Остерзетцера, бо він був подзьобаний віспою, а його борідка ріденька і жалюгідна, ніби цапина. Найбільше їй, Евфемії, з того всього подобався крихітний Каптурак. Хоча він був мацьопкий і негарний, то все ж хитріший і багатший від усіх. Поряд із ним вона й сіла. Випили за те, аби добре велося засудженому Ядловкеру. Всі цокнулися.

Цієї миті долинуло дзеленчання возика, і Евфемія відразу впізнала в ньому айхмістровий. Вона підвелася. Насправді вона любила його. А ще вона любила гроші, безпеку, корчму, прилеглу до неї крамницю, та й бідолашного Ядловкера, що сидів тепер у цюпі, але цього лише в спогадах про ті гарні часини, які вона з ним спізнала. Бо в неї було вдячне серце, як і в багатьох легковажних людей. Спогади взагалі не наганяли на неї ні туги, ні ніжности. Вона вся аж стрепенулася, зачувши айхмістровий возик.

А він уже входив, великий і статечний, і це справляло таке враження, що всі решта просто розчинялися. Його пишні, пшеничні, просто-таки всепереможні вуса сяяли ясніше від трьох нафтових ламп посеред зали. Всіх п'ятьох позичкарів теж аж пересіпнуло. Він ледь привітався з ними. Він просто вмостився, певний своєї влади і так, ніби за ним, невидний, але незмінно присутній, стоїть вахтмістр жандармерії Слама, з настромленим багнетом і осяйним навершям на шоломі.