Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

«Мені запраглося знову вас побачити!»

«Заходьте до крамниці, — відказала вона. — Я не маю часу, покупці чекають».

Він зайшов до крамниці.

Вже зазолотився захід. У корчмі співали дезертири. Вони пили чай і шнапс, обтираючи з лиць піт, після кожного ковтка. В кожного на шиї висів рушник. На мить вони затримали спів, коли Евфемія з айхмістром вийшли.

У крамничці чекало багато селян і євреїв. Їм були потрібні скипидар, віск, свічки «Аполло», наждачний папір, тютюн, оселедці, шпроти і синька. Айхмістр Айбеншютц, що так часто приїздив сюди, у службі та з обов'язку, як виконавець невблаганних законів, перевіряючи ваги, міри і важки, навіть не стямився, як опинився поряд із Евфемією за лядою. А вона командувала ним, як учнем, казала подавати то се, то те, то те, то се зважити, того й сього насипати, того чи сього обслужити.

Айхмістр виконував ці накази. А що він мав робити? Він навіть не усвідомлював, що виконує.

Покупці розійшлися. Евфемія з айхмістром вийшли з крамниці. До господи не було й трьох кроків. Проте Айбеншютцові здалося, що шлях потривав дуже й дуже довго. Тим часом запала доброзичлива, прохолодна літня ніч.

Цієї ночі він дуже довго сидів у прикордонній корчмі, аж до самого світанку, до тієї години, коли міський поліцай Арбіш прийшов забрати дезертирів. Цього ранку вперше за багато тижнів небо було захмарене. Коли Айбеншютц виїздив із воріт корчми, на небі якраз сходило червоне і маленьке, схоже на помаранчу, сонце. В повітрі вже солодко, і весело, і мокро пахло давно очікуваним дощем. Назустріч Айбеншютцові повівав лагідний вітерець. Хоча він і пропив усю ніч, то був усе ж свіжий і ніби невагомий. Він почувався дуже молодим, так ніби до цієї години нічого в житті не запізнав, узагалі нічогісінько. Його життя щойно починалося.

Він їхав уже з годину і був тепер на півдорозі додому, коли — спочатку несміливо, а потім усе сильніше — пустився дощ. Усе довкола дихало мокрою, лагідною добротою. Придорожні липи посхиляли голови. Чагарі обабіч прохідних стежок на Зубрівських болотах, здавалося, навіть випросталися і хтиво застигли в теплих струменях. Мало не одночасно звідусіль залунав пташиний спів, якого айхмістрові так довго бракувало. Найголосніше свистіли дрозди. Дивно, — сказав сам до себе Айбеншютц, — і це було справді незвично, щоби пташки щебетали, цвірінькали і тьохкали крізь дощ, правдоподібно, вони вітають його, — думав він далі, — так само, як і я. Та як таке взагалі можливо, щоби я вітав дощ? І що мене обходять ці пташки?

Зненацька, і сам не розуміючи, чому, він сіпнув віжки. Сивий зупинився. І ось він сидить на козлах, наш інспектор Айбеншютц, і дощ струменить на нього з небес, і солом'яний бриль розм'як і теліпається в нього на голові, як мокра шмата. І він стоїть посеред дощу, замість того, щоб їхати далі, як належиться.

Несподівано він повертає. Ляскає батогом. Сивий пускається чвалом. Не минає й пів години, і він знову в Швабах. Із неба все ще ллє як із відра.

Айбеншютц замовляє кімнату в господі. Онуфрієві він розповідає, що дорога розм'якла і стала непрохідною. Ліпше він переспить цей дощ тут. Йому дають кімнату. Він спить легко, йому нічого не сниться. Прокидається він щойно надвечір.

Дощ давно перестав. Листя на деревах за вікном висохло. Висохло й каміння, яким вимощено корчемне подвір'я, сонце саме збирається сідати у повному своєму блискові. Небо безхмарне.

Айхмістр іде до корчми.

Він чекає на Евфемію, вона не приходить. Він сидить, сперши голову на руки. Та він і не знає до пуття, чого він тут сидить. Крізь галас, що його створюють інші відвідувачі, йому чути невмолиме, тверде цокання настінного годинника. Поступово йому починає здаватися, що він тут не з власної волі, що його хтось сюди привів. Ось тільки не пригадує, хто, та й не уявляє, хто би то взагалі міг бути.

Двері відчиняються, це помітно за протягом, заходить Каптурах. Він іде простісінько до айхмістрового столу. «Партію?» — питає він.

«Гаразд, заграймо».

Він грає партію в тарок, потім другу і третю. Він марно чекає на Евфемію. Він не каже ні слова, навіть Каптуракові. Він чекає на Евфемію. А вона все не йде.

Десь коло третьої ночі один дезертир починає грати на гармошці. Він грає «Я любіл тєбя», і всі плачуть. Вони плачуть за щойно полишеною вітчизною. Цієї миті їхня туга за вітчизною більша від туги за волею.

У всіх на очах сльози. І тільки Каптуракові очі сухі. Навіть гармошка не зворушує його. Він особисто перевів цих дезертирів через кордон. Він живе з цього. Він живе з туги дезертирів за домом, із їхньої туги за волею.